Ох, нарешті дихати стало легше, наче хтось все провітрив! веселий і самовпевнений голос пролунав із кухні, і я одразу впізнав свою невістку.
Я завмер у передпокої, навіть не встигши поставити на підлогу важкі торби з дачними гостинцями. Аромат антонівки та свіжого кропу, який я віз зі свого городу в під Бердичеві, миттєво перекрився їдким запахом якоїсь новомодної хімії й чуже, різке парфумоване повітря. Я повільно, мов уві сні, опустив сумки, і по спині побіг холодок тривоги. Ключ у замку крутився занадто плавно, як після змащення, а знайомий скрип старої підлоги кудись зник.
Я ступив уперед і озирнувся. Передпокій змінився. Пропала стара, але міцна дубова вішалка, яку ще мій батько, Василь Семенович, робив своїми руками. Замість неї стіна рясніла бездушними металевими гачками наче в держустанові. Не було і дзеркала у різьбленій рамі, в яке двадцять з гаком років я дивився, виходячи куди-небудь. На стіні тепер висів простий прямокутник без жодних прикрас.
У грудях гупало серце, звук луною роздавався в ребрах. Я пройшов у вітальню й ледь не стогонув, прикривши рот долонею.
Кімната була порожньою. Тобто фізично в ній ще щось залишилось, та її душа, затишок, мої спогади все зникло. Не було вже важкої шафи з дуба, у якій стояли чеська кришталева вазочка та парадний сервіз «Мадонна». Зникли книжкові полиці, де я пятдесят років збирав бібліотеку від класики до старих підшивок журналів. Навіть улюблене крісло-гойдалку біля вікна і те зникло.
Замість цього посеред кімнати стояв низький сірий диван, як цеглина, а на стіні висів величезний чорний телевізор. На підлозі пухнастий білий килим, неприродно-стерильний тут, наче сніговий замет у серпні. Стіни холодно-сірі, геть безликі.
Ой, Тарасе Васильовичу! з кухні вигулькнула невістка Зоряна. На ній короткий халатик, у руках чашка з якоюсь зеленою гидотою. Ото й повернулися! Ми вас під вечір чекали. Доїхали швидше з дачі?
Слідом вийшов мій син Володимир, мляво шаркаючи тапочками й дивлячись у підлогу.
А де де все? лише й спитав я, рукою обводячи порожнечу.
Що «все»? Зоряна моргнула своїми накладними віями. А-а, ви про старі меблі? Ми вам хотіли сюрприз зробити! Поки ви там із сапкою по городі гнулися, ми тут навели порядок, зробили ремонт! Ну як класно? Світло, просторо! Стиль сучасний, «мінімалізм». Зараз усі так живуть.
А мої речі? в мене вже тремтіли коліна. Я шукав очима сина. Володю, а де батьківський сервант? Де книжки? Де швейна машинка?
Володя закашлявся й спробував вдавати впевненість:
Тату, та не переймайся Ми все вивезли.
Куди «вивезли»? На дачу, в гараж?
На смітник, Тарасе Васильовичу, втрутилася Зоряна, відпиваючи свій зелений коктейль. Їй-Богу, що вам з того мотлоху? Той сервант весь розсохся, стояв лише пилюкою обростаючи. А книжки Хто ті книжки паперові ще читає? Все в інтернеті, планшет же є. Від них суцільна алергія!
Мені потемніло в очах. Я вхопився за косяк.
На смітник? Бібліотеку, яку батько мій збирати почав зі студентських років? Мою «Подільську» машинку, на якій я своїм рукожопам підшивав штани й штори? Кришталь, що ми з Марією з відрядження тягли, обгорнувши в рушники, щоб не побився?
Та нікому той кришталь не треба, тату. Зараз то совдепія! А серванти ті ваші У нових квартирах лиш стиль простий і простір, Ikea, скандинавія! А ваша машинка сором та й годі, педальна, чавунна ледь викинули, ледве три мужики винесли. Ми ж і для вас стараємось ви самі жалілись, що тісно, розвела руками Зоряна.
Ви мене питали? Це ж моя квартира, стиха промовив я. Моє житло, мої речі.
Ой, знов за своє! невістка закотила очі. Ми для вас старались, позичили гроші, клей для шпалер дорогущі нині! А ви лиш дорікаєте. У людей вашого покоління патологічна прихильність до речей. Це вже психотерапевту треба!
Володя нарешті підняв на мене очі:
Тату, ну а що ти починаєш? Старий мотлох був. Подивись новий диван, ортопедичний, гарно буде тобі спати!
Я глянув на сина в його очах не було жодного розуміння. Лише бажання скоріш спекатися цього неприємного розмови. Повсюди все вирішувала Зоряна. Що зліпила з нього те й є.
Коли ви це винесли? спитав я.
Десь три дні тому, з ремонтом почали контейнер великий замовили, все разом. Уже давно забрали, тож не шукайте не соромтеся перед сусідами, відмахнулася Зоряна.
Я зайшов у свою кімнату. Тепер це був якийсь тісний пенал. Пропала скринька з ґудзиками, якою я тішився ще зі служби. Пропали фотоальбоми…
Альбоми теж? З батьковими фото? гукнув я.
Та ті старі фотки? Якщо треба, оцифруємо. А папір разом із журналами на макулатуру, екологія зараз важлива! крикнула Зоряна.
Я сів на край чужого дивана. Всередині порожнеча. Начебто викинули не меблі, а шмат мого життя: шлюб, дитинство сина, маленькі радощі все це нарекли «візуальним шумом» і викинули.
Сльози не текли. Все всередині зібралось у гарячий комок. Я сидів і дивився на голу стіну, слухаючи, як за стіною невістка знову велосипедом учила чоловіка купувати «правильне» молоко і розповідала про циркуляцію «правильної енергії Ци».
В той вечір я не виходив на кухню. Лежав у темряві та думав. Квартира моя, власник я. Володя прописаний, але власність моя. Пустив молодих, щоб зібрали на свою квартиру три роки живуть, ні копійчини не відклали. Новий телефон, Туреччина, а тепер ще й «ремонт». Комунальні плачу я зі своєї пенсії, бо «допомагаю дітям».
Вранці я зайшов на кухню. Обличчя спокійне, камяне. Зоряна смажила сирники напівспівом, без догляду.
Доброго ранку, тату! дзвінко, наче нічого вчора не сталося. На сніданок? Я без цукру роблю, на стевії, мука рисова ПП та й годі!
Дякую, чай попю, відповів я. Володя на роботі?
Пішов рано, звіт здавати. А я вдома тренінг слухати про організацію простору.
Організовуй, ге, кивнув я. Я сьогодні їду до сестри в Бердичів. Побуду днів зо два.
Ой, чудово! зраділа Зоряна. Вам зміна обстановки лиш на користь.
Я зібрав маленьку торбу. Перед виходом затримався у дверях:
Ключі є?
І в мене, і в Володі, махнула вона.
Гаразд. Бувайте.
Але далі Бердичева я не поїхав. Мені тільки треба було, щоб Зоряна пішла у свій фітнес або манікюр.
Повернувся я десь о четвертій. У квартирі порожньо. Я перевдягнувся, завязав хустину і дістав із кладовки великі мішки для сміття. Ті, що лишились після ремонту.
Я зайшов у спальню молодих. Раніше не заходив поважав їх територію. Але ця межа була стерта. Зоряна викинула моє життя на смітник.
Там стояли купки косметики, купа коробок, джинси, пишні сукні з етикетками, сумки-босонижки. На столику флакони по кілька тисяч гривень, навіть лампа для селфі. Я взяв перший мішок.
Візуальний шум! буркнув я, і став закидувати флакони, банки, тюбики. Що повне, що порожнє все! Потім одяг: сукні, блузи, шуби в мішки. Брендові сумки, купи взуття. Все! Без жалю, принципово.
Я не чіпав Володині речі. Його скромний гардероб не рухав. Але царство Зоряни «очистив» до кістки.
Далі взявся за декор: статуетки, свічки, ловці снів, постери англійською все в мішки.
Хлам і залежність, констатував я.
Через дві години у кімнаті залишились ліжко та порожня шафа.
Я позвав вантажне таксі й відправив двадцять великих мішків до гаража до свого брата Олексія під обласною лікарнею. Хай лежать.
Усе закінчив, підлогу помив. У повітрі ще стояв запах дорогих духів, але душа полегшала. Залишалось дочекатись молодих.
Першою прийшла Зоряна весела, з пакетами з супермаркету.
Ви вже тут, Тарасе Васильовичу? А казали на два дні! Все гаразд?
Та розумієте, прозрів. Вирішив, що треба організувати простір, як ти вчора радила.
Зоряна здивовано зиркнула, мовчки пішла в кімнату.
Через хвилину з кімнати пролунав її пронизливий вереск.
А-а! Де мої речі?! Косметика?! Шуба?! Все?!
Я спокійно пив чай.
Не репетуйте, Зоряно. Я поприбрав. Очистив простір від візуального шуму. Бачите, як стало легко дихати. Стільки хламу накупила патологічна прихильність, як ви вчора говорили. Чистота запорука здорової енергії.
Ви що, викинули все?! Це ж тисячі гривень! Я поліцію викличу!
Викликай Заодно поліція пояснить тобі, як класифікується викидання чужих речей на смітник. Як от мій сервант чи бібліотека. Ти назвала це «хлам». Я подивився на твої баночки аналогічно, хлам.
У дверях зявився Володя щойно з роботи.
Тату Що тут сталося?
Все серйозно, сину, спокійно. Я навів лад. Тепер у вашій кімнаті просторо й світло. Інтерєр мінімалізм.
Ви не мали права! кричала Зоряна. Це все моє!
А моя бібліотека, сервант і машинка? Спитали? Ні! Зараз так: збираєте свої документи та дрібниці і вибираєтесь. Година часу. Я замовив заміну личинки замка.
Ви нас виганяєте?! ахнула Зоряна.
Так, із МОГО помешкання. Я давав притулок гостям, а не ворогам. За годину заміню замок, і ви здаєте ключі.
Тату Нам же йти нікуди, примружено Володя.
Свою квартиру орендуйте. А речі свої отримаєте, коли мені повернете моє сервант, бібліотеку, машинку.
Ми ж викинули все! істерика у Зоряни.
Ото ж. Вчіться, як доводиться життя. Я ваші речі не викинув, усе в гаражі. Але поки ні адреси, ні доступу. Коли принесете «Подільську» і книжки, я віддам і ваші сумки.
Блефував, звісно я все тримав у сухому гаражі. Але страх у очах Зоряни перемішався з жадібністю.
Ви чудовисько! хапнула вона подругу сумку й показово грюкнула дверима. Володя мовчки слідом.
Замок змінив майстер дядько Міша. У квартирі стало тихо, як у храмі. Я, дивне діло, не відчував себе самотнім. Було, наче зняв із плечей олійний лантух із гнилою картоплею.
За кілька днів я дав оголошення: «Прийму в дар чи куплю недорого радянські меблі, книги, швейну машинку». Багато людей відгукнулось, часто віддавали просто так.
Минув місяць моя квартира знову стала жити. Інший сервант, нові книжки, інша машинка все потроху. Я переклеїв шпалери замість сірості зявилися теплі квіти. Гортанувся й килим купив справжній, вовняний.
Речі Зоряни повернув за два тижні. Подзвонив Володі, віддав адресу гаража.
Все забирайте, мені чужого не треба.
Володя приїхав сам. Худий, сумний.
Тату, прости, глянув у підлогу. Ми квартиру знімаємо. Дорого, Юля істерить, грошей бракує.
Отож, сину. Доросле життя дороге життя.
Може, можна повернутися? промямлив. Зоряна обіцяє
Ні, Володю. Я вас люблю, та жити хочу на своїй території. Свій дім, свої речі. Своє щастя.
Він забрав речі й поїхав.
Я вернувся до затишної квартири, сів за «нову» стару машинку, заправив нитку, натиснув педаль. Знайомий, рідний тарахкотіння наповнило дім. Я шив нові штори. Яскраві, з квітами для радості.
Щоб зрозуміти цінність свого дому, часто потрібно його втратити. Або просто вигнати тих, хто не цінує тебе. Тоді нарешті приходить справжній, правильний український затишок.
