Після весілля мого сина я намагалася бувати в них вдома якомога частіше. Приходила не з порожніми руками — завжди щось смачненьке готувала, приносила солодощі, пекла вареники. Невістка захоплено хвалила мої страви, першою пробувала їх. Мені здавалося, що у нас склалися щирі, теплі стосунки. Я щиро раділа, що можу бути корисною, бути поруч. І найголовніше — що я входжу в їхню сім’ю не як чужа, а як рідна людина.
Але одного разу все змінилося. Я зайшла до них, і вдома була лише невістка. Ми випили по чашці чаю, як завжди. Але я відразу відчула — у її погляді щось тривожне, ніби вона хоче щось сказати, але вагається. І коли розмова нарешті відбулася, вона стала ударом у саме сердце.
— Краще б ви приходили рідше… Нехай Андрій сам вас відвідує, — промовила вона, опускаючи очі.
Я цього не чекала. У її голосі був холод, а в очах… дратівня? Не знаю. Після тієї розмови я припинила приходити. Просто зникла з їхнього життя, щоб не заважати, не нервувати. Син тепер навідував нас сам. Невістка більше не з’являлася в нас жодного разу.
Я мовчала. Нікому не скаржилася. Хоча всередині все стискалося від образу. Я не розуміла — у чому моя провина? Адже я лише хотіла допомогти… Усе життя я дбала про мир у сім’ї. А тепер моя участь стала для когось тягарем. Боляче було усвідомлювати, що тобі не раді.
Минув час. У них народилася дитина — наш довгоочікуваний онук. Ми з чоловіком були на сьомому небі від щастя. Але й тут ми намагалися не нав’язуватися: приходили лише за запрошенням, гуляли з малюком, щоб не заважати. Робили все можливе, щоб не бути зайвими.
І ось одного разу — дзвінок. Невістка. Тихим, майже офіційним голосом вона сказала:
— Ви можете сьогодні посидіти з дитиною у нас? Мені треба терміново відлучитися по справах.
Вона не просила — вона просто поставила мене перед фактом. Ніби це нам потрібніше, ніж їй. Ніби ми благали її дати нам цю можливість. А ще не так давно вона просила мене не приходити…
Я довго думала, як вчинити. Гордість нашептувала — відмовити. Але розум шепотів: це шанс. Шанс не заради неї — заради онука. Заради Андрія. Заради миру в сім’ї. Але я відповіла інакше:
— Краще привезіть малечу до нас. Адже ви просили, щоб ми не приходили до вас без потреби. Я не хочу порушувати ваш простір.
Невістка замовкла. Але за кілька секунд погодилася. Привезла дитину. А у нас з чоловіком того дня наче свято було. Ми гралися, сміялися, гуляли — день проминув як мить. Яке ж щастя — бути бабусею та дідусем! І все ж усередині залишився присмак гіркоти. Я не розуміла: як тепер себе вести?
Залишатися такою ж стриманою? Чекати, поки вона першою зробить крок? Чи стати мудрішою та переступити через образи? Заради онука я готова багато чого. Готова пробачити, закрити очі на гіркі слова. Готова знову спробувати налагодити стосунки.
Але чи потрібна я їм? Чи потрібна я їй?
Я не знаю, чи зрозуміє вона, як легко зруйнувати те, що будується роками. І як важко потім збирати все це по шматочках…
