Моя невістка попросила мене триматися на відстані але потім сама раптом зателефонувала по допомогу.
Після весілля сина я навідувалася до них так часто, як могла. Ніколи не приходила з порожніми руками завжди готувала щось смачне, приносила домашній хліб, пекла пироги. Невістка хвалила мої страви, завжди перша їх пробувала. Мені здавалося, що у нас теплі, близькі стосунки. Я щиро раділа, що можу бути корисною, бути поруч. А найголовніше що мене приймали не як чужу, а як родину.
Але одного дня все змінилося. Я завітала до них, і в будинку була лише вона. Ми, як завжди, випили кави. Але я відразу відчула її погляд був напруженим, ніби вона хотіла щось сказати, але не наважувалась. І коли розмова нарешті почалась, її слова вдарили мене, як ножем у серце.
«Було б краще, якби ви приходили рідше Нехай Тарас відвідує вас сам», промовила вона, опустивши очі.
Я цього не очікувала. Її голос звучав холодно, а в очах був роздратування? Я не знала. Після того дня я більше не приходила. Я зникла з їхнього життя, щоб не заважати, не бути навязливою. Мій син навідувався сам. Невістка ж більше ніколи не зявлялася в нас.
Я мовчала. Нікому не скаржилася. Але всередині я кривилася від болю. Що я зробила не так? Я ж лише хотіла допомогти Усе життя я намагалася зберігати мир у родині. А тепер моя близькість раптом стала тягарем. Було боляче усвідомлювати, що ти непроханий гість.
Потім минув час. У них народилася дитина наш довгоочікуваний онук. Ми з чоловіком були щасливі. Але навіть тоді ми стримувалися: приходили лише за запрошенням, гуляли з малечею, щоб не заважати. Робили все, щоб не навязуватися.
Але раптом дзвінок. Моя невістка. Тихим, майже діловитим голосом вона сказала:
«Ви не могли б сьогодні посидіти з дитиною? Мені треба терміново вийти».
Вона не просила вона констатувала. Ніби це нам це було потрібніше, ніж їй. Ніби ми благали її про цю можливість. І це після того, як вона сама недавно попросила мене не приходити
Я довго думала, що робити. Гордість шепотіла: «Відмови». Але розум казав: «Це твій шанс». Не для неї для онука. Для Тараса. Для родинного ладу. Але я відповіла інакше:
«Приведіть його краще до нас. Ви ж хотіли, щоб ми не приходили без запрошення. Я не хочу втручатися в ваш простір».
Вона замовкла. Але через кілька секунд погодилася. Привела хлопчика. І для нас з чоловіком це було справжнє свято. Ми гралися, сміялися, гуляли час миттєво пролетів. Яке ж це щастя бути дідусем та бабусею! Але всередині залишився гіркий присмак. Я не знала: як тепер поводитися?
Чи варто лишатися на відстані? Чекати, поки вона зробить перший крок? Чи бути мудрою та подолати образу? Заради онука я готова на багато. Готова пробачити, не зважати на болючі слова. Готова спробувати ще раз.
Але чи вони цього хочуть? Чи вона хоче цього?
Я не знаю, чи розуміє вона, як легко зруйнувати те, що будувалося роками. І як важко почати відновлювати це по каменчику
