Моє сердце тріскається від болю та страху. Моя невістка хоче позбавити мене дому, який я берегла все життя, заради мрії мого сина. Їхні плани про велике сімейне гніздо звучать як вирок, а я, самотня жінка на заході життя, боюся залишитися без даху над головою. Ця історія – про любов до сина, зраду та боротьбу за право на свій куточок у світі, який здається мені дедалі чужим.
Мене звуть Оксана Михайлівна, я живу в невеликому містечку на Поділлі. Десять років тому мій син, Дмитро, одружився з Марічкою. Вони з донькою тісняться у маленькій однокімнатній квартирі. Сім років тому Дмитро купив ділянку та почав будувати дім. Перший рік нічого не робилося. На другий поставили паркан і залили фундамент. Потім будівництво знову завмерло – грошей не вистачало. Дмитро копив на матеріали, не втрачаючи надії. За ці роки вони звели перший поверх, але мріють про великий двоповерховий дім, де буде місце і для мене. Мій син – сімейна людина, і я завжди пишалася його турботою.
Вони вже пожертвували багатьма заради будівництва. Марічка переконала Дмитра продати їх двокімнатну квартиру, щоб переїхати в однушку та вкласти різницю в дім. Тепер їм тісно, але вони не здаються. Коли вони приїжджають до мене в гості, усі розмови – про майбутній дім: які будуть вікна, як утеплять стіни, де проляже проводка. Мої хвороби, мої клопоти їх не хвилюють. Я мовчу, слухаю, але в душі росте тривога. Я давно відчуваю, що Марічка з Дмитром хочуть продати мою двокімнатну квартиру, щоб завершити будівництво.
Одного разу Дмитро сказав: «Мамо, ми всі житимемо разом у великому домі – ти, ми, наша донька». Я наважилась запитати: «Значить, мені потрібно продати свою квартиру?» Вони закивали, заговорили про те, як затишно нам буде всім під одним дахом. Але, дивлячись на Марічку, я зрозуміла: жити з нею я не зможу. Обоє вони не приховують своєї неприязні, а я втомилася вдавати, що все гаразд. Її холодні погляди, різкі слова – це не те, з чим я хочу миритися на старості літ.
Я хочу допомогти синові. Мені боляче бачити, як він тягне цю стройку, яка може затягнутися ще на десятиліття. Але я поставила питання, яке мене мучило: «А де я житиму?» Переїхати в їх тісну квартиру? У недостроєний дім без зручностей? Марічка відразу відповіла: «Тобі ж ідеально підійде дача!» У нас є маленький дачний будиночок – стара будівля без опалення, придатна лише для літа. Я люблю проводити там теплі дні, але взимку? Топити дровами, митися в тазу, ходити у дворовий туалет у мороз? Мої суглоби, моє здоров’я цього не витримають.
«У селі ж якось живуть», – кинула Марічка. Так, живуть, але не в таких умовах! Я не готова перетворити свою старость на виживання. А гроші на будівництво потрібні, і я відчуваю, як невістка підштовхує мене до краю. Нещодавно я почула її розмову по телефону з матір’ю. «Треба переселити Оксану до сусіда, а квартиру продати», – сказала вона. У мене кров застигла в жилах. Сусід, Степан Іванович, самотній дід, як і я. Ми інше п’ємо чай, базікаємо про життя, я приношу йому пироги. Але переїхати до нього? Це був її план – позбутися мене, забравши мій дім.
Я знала, що Марічка не хоче жити зі мною, але щоб так підло… Я не впевнена, що ми щасливо житимемо разом у їхньому домі. Її слова – порожні обіцянки, щоб умовити мене на продаж. Я люблю Дмитра, мені боляче бачити його боротьбу, але я не можу пожертвувати своїм домом. Це все, що в мене є. Без нього я залишуся ні з чим, покинута, як непотрібна річ. Що, якщо їх будівництво затягнеться, а я опиняся на вулиці? Чи у холодному дачному будинку, де взимку не вижити?
Кожної ночі я лежу без сну, терзаючись думками. Допомогти синові – мій обов’язок, але залишити себе без даху – це занадто. Марічка бачить у мені лише перешкоду, а її план із сусідом – як удар у спину. Я боюся, що втрачу не лише дім, а й сина, якщо відмовлю. Але страх залишитися на старості під мостом, без свого куточка, сильніший. Я не знаю, як знайти вихід, щоб не зрадити ні сина, ні себе. Моя душа кричить від болю, і я молю Бога, щоб подарував мені силу прийняти правильне рішення.
