“Така невістка потрібна нам самим!”
Оксана розрівняла ніжне пісочне тісто у формі для випікання. Її син Дмитро із невісткою Марією мали приїхати за кілька годин.
Тишу розірвав різкий, настирливий дзвінок телефону. Оксана витерла руки об фартух і піднесла трубку.
— Ало?
— Доброго дня, — почувся незнайомий жіночий голос. — Це Оксана Василівна Коваленко?
— Так, я слухаю, — відповіла вона, несвідомо напружившись.
— Мене звати Галина Степанівна. Я колишня свекруха Марії. Вашої невістки.
Оксана мовчки присунула кухонний стілець і сіла. *Колишня свекруха?* Думки метнулися до Марії, до її рідких, але гірких згадок про минулий шлюб.
— Ясно, — промовила Оксана рівно, намагаючись зберегти спокій. — Чим можу допомогти, Галино Степанівно?
Тон жінки на тому кінці проводу раптово скинув маску чемності. Став гострим, їдким, переповненим злобою.
— Ось думала дізнатися, як у вас поживає наша Марія? Як поводиться? Впевнена, ви вже намучилися з нею! Чи ще ні? Але повірте мені — пожалкуєте! Ох, як пожалкуєте, що впустили цю ледащицю до своєї родини!
— Галино Степанівно, я вас не розумію. Марія чудова дівчина. Чому ми маємо жалкувати?
— Чудова?! — пронизливо скрикнула Галина. — Та ж вона ледача! Я підлогу мию щодня, як належить! А вона? Раз на три дні — і то через силу! А штори? Ви коли востаннє штори прали? Га? У мене — раз на місяць, як годиться!
А вона? Раз на рік, якщо пощастить! Курява сантиметрами! А готувала… Годувала мого бідного сина якоюсь отрутою! Суп — вода, котлети — гумові, їсти неможливо! У нього від такого гастрит уявився!
— Галино Степанівно, у них у квартирі завжди чистота. Ідеальна. А готує Марія — божественно. Я сама навчила її деяких секретів, і вона талановита учениця. У нас немає претензій. А гастрит у вашого сина, певно, від надмірного алкоголю!
— Ой, нема претензій?! — закричала Галина, не слухаючи. — А як вона з чоловіком поводилася?! Мій син приходить втомлений… ну, вип’є трохи, щоб розслабитися, як усі справжні хлопці! А вона? Замість налити чарку, покласти спати, подбати — лаяла його! Скандали влаштовувала! Цілковита безсердечна відьма!
Оксана закрила очі. Вона знала від Марії, що її «трохи п’яний» колишній чоловік міг прийти додому під ранок, міг рознести квартиру, кричати й ображати. І знала свого Дмитра — відповідального, який не торкався до горілки. Не любив він алкоголь. Зате носив дружині квіти просто так і пишався її робочими успіхами.
— Мій син, Дмитро, — промовила Оксана чітко, наголошуючи на кожному слові, — не приходить додому п’яним. Ніколи. Він поважає свою дружину і свій дім. І в Марії нема причин на нього кричати. Вони щасливі.
У трубці зависла важка пауза. Здавалося, Галина Степанівна набирає повітря для нової атаки. Коли вона заговорила знову, голос був прямим шипінням:
— Щасливі? Ха! А ви взагалі знаєте, що вона з дитбудинку? Ми взяли її, хоча я добре знаю, що вони там роблять. Не дарма ж вона безплідна! Пустоцвіт! Ось побачите, роки минуть, а онуків у вас не буде! Тоді й зрозумієте, яку дрянь узяли в дім!
— Галино Степанівно, — голос Оксани пролунав так голосно, наче вона стояла перед цією жінкою, — ви глибоко помиляєтесь. У нашій родині — мир, порядок і любов.
Я Марію щиро люблю. Вона поважає мене і називає мамою. Звісно, ми знаємо, що Марічка зросла в дитбудинку, і в цьому нема її провини. Навпаки, я старалася бути до неї доброю, дати хоч трохи тепла і материнської любові.
Вона дуже добра, гарна дівчина. А що до онуків… Ви запізнилися зі своїми «прорцюваннями». У Марії й Дмитра буде дитина. Скоро. Тож ваші побоювання марні.
Тиша в трубці. Потім переривистий, хрипкий вдих. І раптом — схлип. Злий тон змінився риданням, незграбним, захлипаючим.
— Дитина? — прокричала Галина, і в її голосі було щось зламане, жалюгідне. — Серйозно? А може, не від вашого сина, гадаєте? Ох, боже… А мій… мій син…
Ридання посилилися.
— Він же пропащий! П’є, роботи міняє як рукавички… Грошей нема, живе, бог зна як… А мені ж так онуків хочеться! Хоч одного!
Оксана мовчки слухала цю сповідь. Жаль уколола її серце. Не до цієї жінки, а до тієї Марії, яка пережила роки такого життя.
— Галино Степанівно… — почала було Оксана, але та перебила, голос став настирливим, майже благальним:
— Слухайте… Раптом у неї з вашим Дмитром… не складеться? Розійдуться? Таке ж буває! Тоді… зателефонуйте мені! Обов’язково! Я скажу синові… може, він опам’ятається!
Вона ж тепер, кажете, добра стала? Готує вміє, порядок любить. Може, тоді до нас повернеться? Тільки скажіть мені! Будь лаОксана м’яко поклала трубку, дивлячись, як Марія з Дмитром сміються на кухні, і зрозуміла, що її родина — це те єдине, що справді варте захищати.
