Я й подумати не могла, що коли-небудь скажу це вголос… Але я виснажена. Втомилася від брудного посуду, невимитих підлоги, постійного запаху вчорашньої їжі та відчуття, ніби я живу не у власній хаті, а в комуналці з неохайними сусідами. І все це — через рідного сина та його «кохану», яка вже два місяці живе в нас, ніби на курорті.
Олесю двадцять років. Він заочно навчається в університеті, нещодавно повернувся з армії та одразу влаштувався на роботу. Здавалося б — дорослий чоловік, почав самостійне життя, марно часу не гаює, допомагає з комунальними. І я справді пишалася ним. До однієї розмови.
— Мамо, — сказав він якось, — Тані важко вдома. Батьки сварки, кидають у неї речами, не дають вчитися. Нехай поживе у нас, доки вони не залагодять проблеми. Ми тихі, не створимо клопоту.
Я тоді зжалилася над дівчиною. Вона раніше приходила до нас — скромна, чемна, опускає очі, говорить шепотом. Хіба відмовиш? Тим більше у Олеся окрема кімната, місця вистачить. Але я й уявити не могла, який «подарунок» чекав мене.
Перші тижні вони намагалися: мили посуд, прибирали, повсякчас були тихі. Навіть графік прибирання склали: субота — їхній день, середа — мій. Я тішилася, гадаючи — може, справді подорослішали. Та за три тижні все пішло шкереберть.
Брудні тарілки із засохлими залишками їжі лежали в раковіні цілими днями, на підлозі — волосся, пачки від цукерок, обгортки. У ванній — плями від шампуню, волосся в зливі, мильні розводи. Їхня кімната перетворилася на справжню леговище: одяг розкиданий, крихти від їжі на столі, ліжко ніколи не застелене. Таня спокійно ходить по хаті з маскою на обличчі й телефоном у руці, ніби вона в спа, а не у гостях.
Я намагалася говорити, просити, нагадувати. У відповідь — одне й те саме: «Не встигли, зробимо пізніше». А «пізніше» розтягувалося на тижні. Тоді я просто мовчки почала подавати їм ганчірки та мітлу. Та навіть це не допомагало. Одного разу вони пролили соус на скатертину — не витерли. Просто пішли. І знову я все прибирала сама.
Коли в черговий раз зайшла до їхньої кімнати й побачила той хаос, більше не витримала:
— Вам самім не огидне в такому безладі?
А син, навіть не зморгнувши, відповів:
— Генії панують над хаосом.
Тільки ж ніякого генія я в цьому хаосі не бачу. А бачу двох дорослих людей, яким зручно жити у свинарнику й користуватися майстринівською працею.
Олесь, звісно, обіцяв допомагати — купувати продукти, оплачувати частину рахунків. Насправді платить лише за комуналку. Їжу купує раз на тиждень, зате замовляють піцу чи суші майже щодня. І мене часту— І мені гірко за собою, але, здається, прийшов час поставити остаточну умову: або порядок, або новий дім.
