Я не з тих жінок, що легко відкидають чуже життя. Доля вчила мене багато чого. Сама виростила двох дітей, пройшла через важкі часи та розпач, знаю вартість справжньої турботи та безсонних ночей, коли дитина з температурою, а ти поруч — сама, і більше нікого не треба. Але є речі, які не примусиш. Наприклад — любов.
Коли мій син Андрій сказав, що одружується на жінці з дитиною, я не заперечувала. Підтримала, як мати, бо бачила — він щиро закоханий. А для мене головне? Щоб син був щасливий. Щоб його любили, цінували. Хай собі у когось що за плечима — аби все було по-справжньому. Я жодного поганого слова не сказала про його обраницю — Світлану. Сама виховує дівчинку, чоловік пішов — таких не судять, їх треба розуміти. Але…
Минуло сім років, як вони стали родиною. Марічці від першого шлюбу зараз шість, а спільному онуку Данилкові — лише два. Дівчинка розумна, гарна, слухняна. Але все ж… вона не моя кров. Так, я роблю все, що можу. Так, ношу подарунки — однакові, без образ, не ділю їх на гривні. Можу почитати Марійці казку, пограти в «хрестики-нулики», допомогти з уроками. Але моє серце — із Данилком. У ньому я бачу свого Андрія, риси мого покійного чоловіка. Від нього я млію, серце замирає — настільки рідний. А з Марійкою… просто добре ставлення. Поважне, сердечне. Але не більше.
Саме це і стало причиною сварки зі Світланою. Вона, бачите, вимагає, щоб я любила Марійку так само, як Данилка. Наче любов можна увімкнути на команду. Ні, моя дорога, так не буває. Я не вмію грати перед людьми. Можу допомогти, можу бути поряд, підтримати — але не прикидатися.
Я не звинувачую Марійку. Вона просто дитина, яка опинилася у складній ситуації. Але в неї є свої бабусі. Хоч одна далеко живе, друга взагалі зникла після розлучення — це не моя провина. Світлана сама розповідала, як її мати працює на пенсії і рідко бере дітей. Як без попередження не впустить на поріг, якщо не привезли їжу чи зміну взуття. То чому ж усі докори — мені?
Я, на відміну від неї, завжди поруч. За першим дзвінком. То одяг привезу, то продукти, то Марійку на гурток відведу. І все це — з любов’ю. Але тією, яку можу дати. Більше — ні. Не вимагайте.
Світлана все частіше зустрічає мене холодно. За кожним подарунком слідкує, немов у думках рахує вартість. «А Марійці що? Чому їй лише книжка, а Данилкові — машинка?» Як їй пояснити, що книжку я вибрала від душі, за інтересами, що Марійці вона потрібніша? Та ні — у неї одна відповідь: «Ви не любите мою доньку». Я м’яко кажу — я не зобов’язана любити. Любов не видають наказом, вона народжується сама. Я добра до Марійки, і цього досить.
З Андрієм я також говорила. Спокійно, без істерик. Пояснила, що проти Марійки я нічого не маю. Що стараюся бути уважною. Але змусити себе любити однаково — не можу. І якщо він із дружиною будуть наполягати на тому, щоб я відчувала те, чого нема, — краще нам обмежити спілкування, ніж лицемірити. Він зрозумів. Він у мене розумний хлопець. Але між дружиною й матір’ю опинивсь, як між двох вогнів. І поки не знає, на чиєму боці стати.
А я… Я втомилася доводити очевидне. Я бабуся. Справжня. Але лише одній дитині — за кров’ю. Другій — просто добра доросла жінка. Це чесно. Це правильно. Це без шкоди для дитини. Але вимагати більше — жорстоко.
І знаєте що? Я не зла. Я просто не готова, щоб мене осуджували за те, чого не можу змінити. Це моє серце. Моя совість. Моя правда. І я не відступлю від неї, навіть якщо це коштуватиме мені відносин із невісткою.
