Я не з тих жінок, що легко відкидають чужий шлях. Життя мене навчило багато чому. Сама виростила двох дітей, пройшла крізь тягости й розпач, знаю, що справжня турбота — це коли дитина з гарячкою, а ти одна поруч, і ніхто більше не потрібен. Але є речі, які не примусиш. Навіть любов.
Коли мій син Данило сказав, що хоче одружитися з жінкою, у якої вже є дитина, я не заперечувала. Підтримала, бо бачила: він щиро закоханий. А для мене головне — щоб син був щасливий. Шоб його любили, цінували. А в кого яка минувшина — нехай буде, аби все по-справжньому. Ніколи не сказала поганого слова про його Олену. Сама виховує дівчинку, чоловік кинув — таких жінок не судять, їх треба розуміти. Але…
Минуло сім років, як вони стали сім’єю. Соломійці від першого шлюбу тепер шість, а нашому спільному онуку Ярику — лише два. Дівчинка розумна, гарна, тиха. Та все ж… вона не моя кров. Так, я роблю все, що можу. Дарую подарунки однакові, без образи, не ділю гривнею. Можу почитати Соломійці казку, пограти в «хатки», допомогти з завданням. Але моє серце — з Яриком. У ньому я бачу свого Данила, риси мого покійного чоловіка. Від нього я млію, дихати боюся — такий рідний. А з Соломійкою… просто добре ставлюся. Поважаю, приязно. Але не більше.
Саме це й стало причиною сварки з Оленою. Вона вимагає, щоб я любила Соломійку так, як Ярика. Ніби любов можна взяти й увімкнути, як світло. Ні, серденько, так не буває. Я не вмію грати перед людьми. Можу допомогти, бути поряд, підтримати — але брехати не стану.
Я не звинувачую Соломійку. Вона просто дитина, яка опинилася у складній ситуації. Але в неї є свої бабусі. Одна далеко живе, інша зникла після розлучення — це не моя провина. Олена сама розповідала, як її мать на пенсії крутиться і рідко бере онуків. Як без попередження не впустить на поріг, коли не привезли їжу й змінний одяг. То чому ж усі докори — мені?
Я, на відміну від свекрухи, завжди поруч. За першим дзвінком. То одяг привезу, то продукти, то Соломійку на гурток відведу. І все це — з любов’ю. Але лише з тією, яку можу дати. Більше — ні. Не вимагайте.
Олена все частіше зустрічає мене холодно. За кожним подарунком слідкує, ніби вартість у думках рахує. «А Соломійці що? Чому їй лише книжка, а Ярику — машинка?» Як їй пояснити, що книжку я вибрала з душею, за інтересами, що дівчинці вона потрібніша? Та ні — у неї одна відповідь: «Ви не любите мою доньку». Я м’яко намагаюся донести —
