У малого селі на Полтавщині, де зимові вітри гуляють довкола старих дерев’яних хат, Олена з чоловіком даремно чекали на сина. Їхні надії танули, а серце стискалося від болю.
— Схоже, він не приїде, — зітхнула Олена, дивлячись на чоловіка, Ярослава. — Ми вже звикли, навіть не сердимося.
— Що сталося? Знову невістка заборонила? — насупився Ярослав. — Ви ж з нею ніколи не ладнали.
— Може, і так, — відповіла Олена, її голос тремтів від прихованих емоцій. — Але Дмитро ніколи нам такого не казав. Раніше приїжджав частіше, а тепер… В його дружини завжди є козир у рукаві. Схоже, доведеться шукати робітників, щоб полагодити дах. Син не може виділити для нас навіть одного дня.
Олена розповідала про свого 40-річного сина Дмитра з гіркотою. Дванадцять років тому він поїхав до Києва, залишивши рідне село позаду. Дмитро — автоелектрик, колі робив усе сам, а тепер лише керує. У місті він одружився з Соломією та купив квартиру.
— Сам робив ремонт, — згадувала Олена. — А Соломія лише вказувала, що і як. Вони одружились пізно, їй було за тридцять. Вона ніколи не була заміжньою, і я розумію чому — з таким характером не кожен впорається. Ми з нею з першого погляду не злюбили одна одну.
— Не дивно, що вона так довго була сама, — додав Ярослав. — Пам’ятаю, як ти намагалася з нею говорити. Це був жах. Що Дмитро в ній знайшов?
Соломія майже не спілкувалася зі свекрами. Лише раз на рік дозволяла Дмитру їхати до них. Цього разу він обіцяв Олені взяти відпустку у травні, щоб полагодити протікаючий дах їхньої хати. Але, як виявилося, у Соломії були інші плани, які перекреслили всі надії.
— Соломія чекає дитину, — гірко сказала Олена. — Вона забороняє Дмитру залишати її саму. Хоча вона доросла жінка, працює медсестрою — що з нею може статися? За два тижні до відпустки почала його дрочити, хоча квитки вже були куплені.
— Чому вона так? — спитав Ярослав, хоч і так знав відповідь.
— Спочатку казала, що боїться залишатися сама, а потім… — Олена замовкла, її очі наповнилися сльозами.
— Що потім? Вона його за руку на роботу водить? У неї ж є батьки, які за неї горой стоять! — обурився Ярослав.
— Думаю, це її батьки її налаштовують, — продовжила Олена. — Вони сказали їй, що не можна відпускати чоловіка самотужки до батьків. У них був зять, що їздив до рідних, а потім подав на розлучення. Тепер їхня молодша донька живе з ними. Ось вони й натякають Соломії, що Дмитро такий самий.
— Не можна всіх під одну мірку! — скрикнув Ярослав. — Дмитро ніколи не давав приводу так думати. Та й Соломія могла б з ним приїхати. У чому проблема?
— Приїхати? — гірко посміхнулася Олена. — Вона ні за що б не поїхала. Ти ж знаєш, як вона нас ненавидить. Я намагалася говорити з нею, але все марно.
Олена згадала, як Ярослав одного разу подзвонив Соломії, сподіваючись залагодити конфлікт. Але розмова закінчилася катастрофою.
— Що вона сказала? — спитав він, хоч уже відчував відповідь.
— Сказала, що ми постійно щось хочемо, відриваємо Дмитра від сім’ї, — голос Олени тремтів від образу. — Що їй набридло нам протистояти. Мовляв, чоловік має думати про дружину та майбутню дитину, а не про примхи батьків. Якщо він узяв відпустку, то має бути з родиною. А ще заявила, що наша хата їй не потрібна!
— От тобі й невістка! — Ярослав стиснув кулаки. — А Дмитро що?
— Він виправдовувався перед тобою, але ж ми знаємо, що він невинний, — зітхнула Олена. — Мабуть, вирішив відкласти поїздку, щоб не дратувати її. Боїться за дитину, за неї.
Ярослав не витримав. У люті він подзвонив синові йЯрослав вибухнув, крикнувши в трубку: “Ти більше не мій син, якщо дозволяєш жінці розривати нашу сім’ю!”
