Невістка зрадила мого сина — після цього він став іншою людиною.
Не знаю, як витягнути його з цієї прірви. Не знаю, як допомогти, коли материнське серце розривається від болю та безсилля.
Мій син, Олесь, народився від щирої, міцної любові. Ми з його батьком віддали йому все: сили, час, надії, молодість. Виховали його чесним, добрим, чуйним. Єдине, чого чекали від життя — щоб він виріс, знайшов хорошу дівчину, створив родину та подарував нам онуків. Просте людське щастя, не більше.
Але все пішло зовсім не так.
Три роки тому, коли Олесю ледве виповнилося дев’ятнадцять, він зв’язався з жінкою, яка годилася йому майже за старшу сестру. Розлучена, з дитиною, зі складною долею і, як з’ясувалося потім, не менш складним характером.
Навіть зараз не можу спокійно згадати, як дізналася, що вона не може мати дітей. Син тоді сказав: «Мамо, не сподівайся. Дива не буде». У мене земля під ногами затремтіла.
Метушилася по хаті, ридала, благала чоловіка поговорити з Олесем. А він мовчав, лише палив цигарку за цигаркою. Потім промовив: «Якщо будемо проти — втратимо його». Ми здались. Я переступила через материнське серце, прийняла ту жінку — заради сина.
Та виявилася вона занадто вмілою. Гострокутою, лукавою. Не раз ловила її на флірті з іншими, помічала підозрілі розмови, дивні зникнення. Але перед Олесем вона була м’якою, слухняною, усміхалася, гладила його по щоках. А він вірив їй. Не мені — їй. Своїй матері — ні, а їй — так.
І от одного разу ми з чоловіком збиралися до друзів у сусіднє місто. Вже стояли на автостанції, коли я раптом зрозуміла: забула вдома квитки. Побігла назад, швидко, ледь дихаючи. І раптом бачу: біля нашого будинку чужа машина.
Не стала дзвонити у двері. У сумці були ключі, і я тихо, майже безшумно, увійшла. Ніби серце вже знало, що знайде щось жахливе.
У спальні, на нашому ліжку, я побачила її. З якимсь типом, який, як виявилося, лише тиждень тому вийшов із в’язниці. Уся округа встигла пошкодувати, що він повернувся. А вона привела його до себе. Додому, де живе мій син. Я завмерла.
Знала: якщо просто розповім, Олесь мені не повірить. Тому збрехала. Подзвонила йому на роботу — він тоді працював у кав’ярні неподалік — і сказала, що стою біля дверей, забула ключ. Нехай прийде і відкриє. Хотіла, щоб він сам побачив, ким стала та, кого він називав дружиною.
Він прийшов швидко. Відчинив двері, увійшов, і… все. Жодних слів, жодного крику. Він лише почервонів, сів на підлогу й заплакав. Як дитина. Як той маленький хлопчик, якого я колисала на руках. Повторював лише одне: «Чому?..»
З того дня він не той. Наче тінь. Не сміється, не жартує, не розмовляє. Ходить, ніби під водою. Вона досі живе з ним. Досі красуні, досі бреше, досі робить вигляд, ніби нічого не трапилося. А він — наче повільно вмирає.
Іноді думаю: може, даремно відкрила йому очі? Може, краще було б, якби жив у ілюзії? Але потім згадую: він не заслужив такої брехні. Ніхто не заслужив. Нехай болить, але хоч правда. Нехай важко, але щиро. Бо бути зрадженим і не знати про це — у сто разів страшніше.
І все, чого зараз хочу — щоб мій син знову почав жити. Щоб зумів відпустити. Щоб знайшов когось справжнього. Бо він — добрий, чистий, гідний. А не для того я його виростила, щоб дивитися, як жінка з брудною душею топче його серце.
