Невістка зрадила мого сина — після цього він став іншою людиною
Я не знаю, як витягти його з цієї прірви. Не знаю, як допомогти, коли серце матері розривається від болю та безсилля.
Мій син, Олесь, народився від справжньої, міцної любові. Ми з його батьком віддали йому все: сили, час, надії, молодість. Виховували чесним, добрим, чуйним. Єдине, чого чекали — щоб він подорослішав, знайшов гарну дівчину, створив родину та подарував нам онуків. Просте людське щастя, не більше.
Але все пішло зовсім не так.
Три роки тому, коли Олесю було всього дев’ятнадцять, він зв’язався з жінкою, яка йому майже як старша сестра. Розлучена, з дитиною, з непростою долею і, як з’ясувалося пізніше, не менш складним характером.
Я й зараз не можу спокійно згадувати, як дізналася, що вона не може мати дітей. Син тоді сказав: «Мамо, не сподівайся. Дива не буде». У мене під ногами земля захиталася.
Метушилась по квартирі, ридала, благала чоловіка поговорити з Олесем. А він мовчав, лише палив цигарку за цигаркою. Потім сказав: «Якщо підемо проти — втратимо його». Ми здались. Я прикувала власне материнське серце, прийняла ту жінку — заради сина.
Дуже вже спритна вона виявилася. Гладущата, хитра. Не раз ловила її на флірті з іншими, помічала підозрілі розмови, дивні зникнення. Але перед Олесем була ніжною, слухняною, посміхалася, гладила його по щоках. А він їй вірив. Не мені — їй. Своїй матері — ні, а їй — так.
І ось одного разу ми з чоловіком збиралися навідати друзів у сусідньому місті. Вже стояли на автовокзалі, коли раптом зрозуміла: забула вдома квитки. Побігла назад, швидко, на всіх парах. І раптом бачу: біля нашого дому припаркована чужа машина.
Не стала дзвонити у двері. У сумці були ключі, і я тихенько, майже безшумно, увійшла. Наче серце вже знало, що знайде щось жахливе.
У спальні, на нашому ліжку, я побачила її. З якимсь типом, який, як з’ясувалося, лише тиждень тому вийшов з тюрми. Уся округа вже встигла пожалкувати, що він повернувся. А вона привела його до себе. У дім, де живе мій син. Я закам’яніла.
Я знала, що якщо просто розповім, Олесь мені не повірить. Тому збрехала. Подзвонила йому на роботу — він тоді працював у кав’ярні неподалік — і сказала, що стою біля дверей, забула ключ. Хай прийде та відкриє. Я хотіла, щоб він своїми очима побачив, у кого перетворилася та, кого назвав дружиною.
Він прийшов швидко. Відчинив двері, увійшов, і… все. Жодних слів, жодного крику. Він просто почервонів, сів на підлогу й заплакав. Як маленький хлопчик, якого я колисала на руках. Повторював лише одне: «Чому?..»
З того дня він — не той. Як тінь. Не сміється, не жартує, не розмовляє. Ходить, ніби під водою. Вона й досі живе з ним. Так само красунВона все так же хитріє та бреше, але тепер і я знаю: одного дня мій Олесь прокинеться, і тоді знову зможе дивитись на світ із усмішкою.
