Свекруха, яка не знає спокою
Коли моя свекруха, Марія Степанівна, оголосила, що переїжджає до своєї матері, бабусі Оксани, у село, а свій будинок залишає нам з Олегом, я ледь не підстрибнула від радості. Власний дім! Великий, із садом, верандою, де ми могли б вирощувати дітей та влаштовувати шашлики на вихідних — це ж мрія! Ми з Олегом вже уявляли, як облаштовуємо кімнати, фарбуємо стіни та запрошуємо друзів на новосілля. Але, як виявилося, Марія Степанівна ані в селі, ані деінде сидіти тихо не збиралася. Вона то й діло повертається, перевертає наш дім догори дриґом, і я вже не знаю, як впоратися з цією напастю. Свекруха, звичайно, жінка енергійна, але її звички та вічні візити перетворюють нашу мрію на якийсь нескінченний цирк.
Все почалося півроку тому. Марія Степанівна, якій, до речі, вже за шістдесят, раптом вирішила, що хоче бути ближче до своєї матері, бабусі Оксани, якій, зауважте, вже вісімдесят п’ять. «Я маю допомагати мамі, — заявила вона. — А вам, молодим, дім знадобиться». Ми з Олегом були в захваті. Будинок великий, міцний, із городом та навіть старою грушею в саду. Ми одразу почали планувати ремонт, мріяти, як зробимо дитячу для нашого сина та кабінет для Олега. Марія Степанівна зібрала свої речі, залишивши нам половину меблів, і поїхала до села, яке за три години їзди. Я тоді подумала: «Ну, тепер заживемо!» Як же я помилялася.
Через два тижні після переїзду свекруха з’явилася на порозі. «Знудилася по місту!» — заявила вона, тягнучи за собою величезну валізу. Я, наївна, гадала, що вона приїхала на вихідні. Але ні, Марія Степанівна залишилася на місяць. І за цей місяць вона переставила всі меблі у вітальні, бо «так краще для енергетики», пересадила мої квіти, заявивши, що я їх «неправильно поливаю», і навіть почала готувати обіди, від яких Олег тепер ховається. Її коронна страва — борщ із такою кількістю часнику, що очі сльозяться ще на підході до кухні. Я намагалася натякнути, що у нас свої звички, але вона лише відмахнулася: «Оленко, ти молода, ще навчишся господарювати!»
Я, чесно, не витримала. «Маріє Степанівно, — кажу, — ми вдячні за дім, але це тепер наш дім, дайте нам жити по-своєму». А вона у відповідь: «Ой, Оленко, не бурчи, я ж для вас стараюся!» І поїхала назад у село. Я з полегшенням видихнула, думаючи, що це був одноразовий набіг. Але не тут-то було.
З того часу свекруха повертається і не перестає втручатися. Вона приїжджає без попередження, іноді на пару днів, іноді на пару тижнів. І кожен раз це як ураган. То вона вирішує, що наш сад «запущений», і починає копати грядки, вириваючи мої троянди, бо «вони безкорисні». То влаштовує генеральне прибирання, викидаючи мої старі журнали, які я, до речі, колекціонувала. А одного разу вона притягла старий комод із села, заявивши, що це «сімейна реліквія», і поставила його просто посеред нашої вітальні. Олег лише сміється: «Мамо, ти як дизайнер інтер’єрів!» А я вже не сміюся. Я на межі.
Найсмішніше, що в селі в Марії Степанівни, схоже, усе гаразд. Бабуся Оксана, попри вік, цілком жвава — сама город полє, кіз доїть, навіть на лавочці із сусідками пліткує. Але свекруха каже, що їй там «нудно», і вона «має перевіряти, як ми справляємося». Перевіряти! Я вже мовчу про те, як вона вчить мене виховувати сина. «Оленко, ти занадто м’яка, він має допомагати по господарству!» — говорить вона, а сама балує його цукерками і дозволяє дивитися мультики до півночі. Я вже не знаю, як донести, що ми хочемо бути господарями у своєму домі.
Нещодавно я не витримала і поговорила з Олегом. «Олеже, — кажу, — твоя мати нас виводить. Може, попросимо її приїжджати рідше?» А він: «Оленко, вона ж хоче бути корисною. Потерпи, вона звикне до села». Потерпіти? Та я вже на межі! Марія Степанівна недавно заявила, що хоче приїхати на все літо, щоб «допомогти з городом». Я уявила три місяці її «допомоги» і ледь не запанікувала. А учора вона подзвонила і сказала, що знайшла нам «ідеальну собаку» — якогось кудлатого пса, якого підібрала в селі. «Вам потрібен друг!» — каже. Олег у захваті, а я в жаху. У нас і без того вистачає «друзів» уособлених свекрухою.
Я вже думаю, як вирішити цю проблему. Може, запропонувати Марії Степанівні якийсь гурток у місті? Хоч вишивання, хоч танці — аби була зайнята. Чи подарувати їй путівку на море? Бо скоро я поА вчора вона вже привезла того пса, і тепер, крім усіх турбот, ще й доведеться шукати спосіб позбутися цього кудлатого «друга».
