Невмирущий гріх, який не пробачили
— Оленко, що з тобою?! — злякалася Марія, побачивши, як подруга поблідла, втупившись у екран телефону.
— Ліда померла… — прошепотіла Ольга.
— Ліда? У тебе була сестра? Ти ж ніколи не розповідала. Це двоюрідна?
— Ні… рідна. Просто ми не спілкувалися майже двадцять років. Я… не могла.
— Боже… А скільки їй було?
— На дев’ять років старша за мене. П’ятдесят вісім…
— І що, хворіла?
— Не знаю, Марічко… Я взагалі нічого не знаю… — Ольга заридала, випустивши телефон із рук.
Коли Олі було всього три роки, її старша сестра Ліда вже доглядала за нею, як за власною дитиною. Батьки працювали зранку до ночі, і вся турбота про малу лягла на Ліду. Вони були нерозлучні — Ліда росла, а Оля дорослішала поруч із нею.
Коли Ліді виповнилося вісімнадцять, вона вийшла заміж за Юрка. Його всі любили. А особливо Оля. Вона була закохана в нього. Серйозно казала, що вийде заміж тільки за такого, як він.
Родина жила дружно, відносини між сестрами були щирими, наче дві душі в одній. Коли Ліда з чоловіком переїхали до іншого міста, до Львова, через роботу, Оля часто їздила до них на вихідні.
Вони годинами сиділи удвох на кухні, перебирали спогади, ділилися думками. Юрко не заважав — він розумів, як це для них важливо.
Оля теж вийшла заміж. Невдало. Чоловік виявився прихованим алкоголіком. Спочатку тримався на кодуванні, а потім знову сорвався. Оля подала на розлучення. І саме тоді сталося те, що зруйнувало їхні життя.
Юрко приїхав у рідне місто у відрядження. Ліда попросила його відвідати сестру:
— Ти ж їй як рідний. Поговори. Їй зараз дуже важко. Скажи, що вона не сама…
— Звісно, — кивнув він. — Я ж пам’ятаю, яка вона вразлива всередині.
Він купив фруктів, вина, улюблені цукерки Олі. Подзвонив у двері. Довго ніхто не відчиняв. Вже збирався йти.
Коли двері відчинилися, на порозі стояла вона — спустошена, з почервонілими від сліз очима.
— Добре, що прийшов… — ледве промовила.
Вони сіли за стіл. Оля мовчала, а Юрко намагався її розважити, розповідав про роботу, про синів.
Вона слухала, а потім раптом почала:
— Я не витримала, Юрку. Він пив, опускався… Як звір… Мені здавалося, що він схожий на тебе. Тому й вийшла за нього. А він… був зовсім не ти.
— Не кажи так, Олю… — м’яко сказав він. — Ти заслуговуєш на краще.
Вона підійшла до вікна. Він встав, обійняв її ззаду:
— Поплач… стане легше.
Вона обернулася, і в її очах було стільки болю, стільки самотності… Він притягнув її до себе. Не пам’ятав, як їхні губи зустрілися. Не розумів, як опинився з нею в ліжку.
Вранці прокинулися поруч. Юрко мовчки одягнувся і пішов. Оля залишилася лежати, дивлячись у стелю, не вірячи в те, що сталося.
Відтоді між ними пролягла прірва. Ніхто не знав, що трапилося. Ніхто й не здогадувався.
Оля почала рідше їздити до сестри. Ліда не могла зрозуміти:
— Чому ти уникаєш мене? Що я тобі зробила?
Оля не могла зізнатися, що зрадила сестрі з її чоловіком. Не могла. Хотіла забути, викреслити. Але в серці — пекло.
Юрко теж страждав. Він любив Ліду. Ніколи не зраджував. До того вечора. А тепер жив із провиною, схованою в найпотемнішому кутку душі.
Минали роки. Оля знову вийшла заміж, народила доньку. З Лідою не бачилися, не розмовляли. Ліда не приїжджала, Оля — теж. Юрко почав хворіти. Лікування не допомагало. Оля, дізнавшись, приїхала сама, незважаючи на заборону.
Коли вона побачила Юрка, серце стиснулося: від колишнього чоловіка лишилася тінь, худий, з погаслими очима. Він відвернувся, не зміг дивитися на неї.
Після її від’їзду він покликав Ліду:
— Пробач мене, будь ласка… — прошепотів він. — Я маю зізнатися. Я зрадив тобі. Один раз. З Олею… тоді, багато років тому…
Ліда завмерла. Потім повільно підвелася і вийшла з кімнати. Більше того дня до нього не поверталася.
Вночі Юрка не стало.
Смерть чоловіка Ліда пережила мовчки. А через день, коли в двері позвонила Оля, відчинила сама. Лице її було кам’яним.
— Навіщо прийшла? Теж каятися? — кинула вона злісно.
— Що значить «теж»?.. — Оля поблідла.
— Він усе розповів. Ти зрадила мені. А потім удавала, що все гаразд. Геть звідси. Ти мені більше не сестра!
— Лідо… хоча б на похорон…
— Тобі там робити нічого, — кинула вона і захлопнула двері.
Оля вибігла на вулицю, наче божевільна. Серце калатало. В очах — сльози. Вона повернулася, стукала, дзвонила. Ніхто не відчинив.
Вона намагалася щеВона так і не змогла пробачити собі, як і Ліда не пробачила їй.
