Як ніби порожньо, але означає багато
Наталка їхала у тролейбусі №18, що йшов через усі засніжені Харків. Сіла біля вікна, втопила погляд у запотіле скло й міцно стиснула в руці пакет із червоним логотипом дешевого супермаркету. У пакеті — невеликий торт під назвою «Ластівка». Назва здавалася знущанням: за вікном мороз, у серці — порожнеча, на душі — сірий день.
Їй виповнилося тридцять три. Сьогодні. Жодного дзвінка. Жодного повідомлення від рідних. У месенджері — дві рекламні розсилки, помилка кур’єрської доставки та вітання від колишньої одногрупниці, з якою вони не бачилися більше десяти років. Смайлик і шаблонна листівка. І все. День народження пройшов ніби не з нею, а десь у іншій хаті, на іншому поверсі, у чиємусь чужому житті.
— Ви виходите? — запитала літня жінка. Наталка зворушена, кивнула й вийшла на своїй зупинці.
Двір — той самий, де минуло дитинство. Все на місці: облуплені гойдалки, похилені лавочки, старий клен із дуплом, де колись ховалися від грози. Усе таке рідне й усе — не її. Ніби минуле лишилося, а вона — чужа у ньому.
Мати жила на третьому. Як завжди, не зачиняла двері. Просто чекала. Без дзвінків і нагадувань.
— О, ти приїхала… Диви, торт принесла, — промовила мати. Ніби це єдине, що варте уваги.
На кухні пахло вареною картоплею й свіжим хлібом. Тихенько цокали старі годинники — глухо, нагадуючи, що час іде, навіть якщо в житті все давно застигло. Пилкові зернятка кружляли у променях заходу.
— Ну, як ти? — запитала мати, відвернувшись до раковини.
— Нормально, — автоматично відповіла Наталка. Потім, помовчавши, додала: — Ніби нічого.
Їли мовчки. Мати знову наклала забагато — так вона завжди робила. Турбота в ній була в ложці, у шматочку хліба, у погляді крізь. Довго перебирала ножі, перш ніж вибрати, яким розрізати торт — ніби від цього залежало, чи збудиться хоч одне бажання.
— З днем народження, доню, — промовила тихо, немов соромлячись.
— Дякую.
— Ти тримаєшся. І це важливо.
— А хіба треба триматися? — запитала Наталка, не піднімаючи очей.
Мати обернулась. Подивилася так, як можуть лише ті, хто вже бачив біль і втому. У її погляді не було докору — лише безмовне розуміння.
— Іноді — не треба. Але все одно намагаємося.
Після вечері Наталка вийшла на балкон. Унизу бігали діти, кидали м’яча, кричали, сміялися. У вікнах багатоповерхівок маячили чужі долі: хтось готував вечерю, хтось голосно сварився, хтось вмикав музику. І серед цієї метушні чужих життів вона відчула, як усередині щось відтає — ніби лід, який носила роками, починає топитись, пускаючи по жилах теплі краплі.
Ввечері вона знову їхала містом — назад, у свою хатину. Пакет із тортом згорнула й поклала в кишеню. У салоні пахло чужими куртками, гумою та нічним містом. Люди спали, гортали телефони, обіймалися. Світ жив. І без неї — теж.
Вдома було тихо. Наталка зняла пальто, кинула сумку на пуф і раптом помітила щось біля дверей. Маленьку листівку, паперову, справжню. На ній — прості слова, нерівний почерк: «Ти робиш більше, ніж здається. Ти — є. З днем народження».
Підпису не було. Впізнати, хто це написав, вона не змогла. Ані почерк, ані стиль — нічого знайомого. І все ж… Вона усміхнулася. ЛеВона взяла листівку в руки і зрозуміла, що саме такі маленькі моменти роблять життя вартим того, щоб його проживати.
