Орися, коли їй було всього пять, залишилась без батьків. Спершу померла мати, а вже за кілька місяців відходив і батько. Через півроку покинув світ і дідусь, а бабуся змогла прожити ще рік.
Тоді її підхопила доброзичлива тітка, що жила в далекому селі під Київськими полями і сама виховувала трьох дітей. У будинку тітки-опікуна було не легко: вона часто сварилась, лаялась на все навколо, бити не жалувала. Пізніше, коли приходила до ікони, плакала гірко, а діти, котрі вже сльозами просіли, підходили до неї, обіймали і жаліли. На короткий час у цьому хаосі встановлювався крихкий спокій.
Орися трималась подалі від цієї неспокійної сімї, боячись потрапити під гарячу руку розлюченої тітки. Мріяла вирости і назавжди втекти звідти. Часто згадувала свою справжню родину там, де панували любов і розуміння.
Горе моє, чи згинеш ти разом зі мною? ридала хвороблива мама, ніжно гладячи Орису по голові, відчуваючи, що кінець вже близько.
Так пройшли роки.
Коли Орисі виповнилось вісімнадцять, вона з полегшенням попрощалася з тіткою та її дітьми. Куди їхати вже не важливо, головне було позбутись ненависного дому. Дівчина повернулася до свого рідного міста, з якого її везла тітка це був Харків. Повітря тут здавалося солодшим, зірки яскравішими, люди дружнішими. Орися зайшла у знайому квартирку, в якій раніше жила з батьками. Все було знайоме, навіть запахи повертав її у щасливі дитячі дні. Тітка роками здававала цю оселю іншим орендарям.
Орися знайшла роботу офіціанткою в кафе на Площі Свободи. Чудові чайові, навязливі кавалери, шампанське ллється, немов ріка Як втриматися, коли душа ще молода і заплямована пристрастями? Життя крутилося, закручувалося.
Через рік Орися залишилась самотньою з новонародженою дочкою на руках. Повернулася до села до тітки. Тітка, звичайно, не приховувала своєї незадоволеності:
Ти ще не спринцевала перший крок, а вже в підвальці немовля маєш!
Але допомогла, навіть одразу захотіла охрестити малу в церкві. «Нехай ангелохоронець розпростере крила над нею». Дитину назвали Віра. Орися плакала днями і ночами, відчуваючи, що її молоде життя зруйноване. У селі не було часу для суму завжди треба було щось робити.
Трохи заспокоїлась, але мрія про втечу залишилась. Коли Віра підросла, Орися знову планувала утікти. Тітка дала їй пораду:
Слухай, донечко, гріхи можуть довести до прірви. Будь розборливою у людей.
Повернувшись до Харкова, Орися записала дочку до дитячого садка і сама стала помічницею у крамниці, де продавали східні солодощі. Там її часто підходив Асаф продавець, що постійно намічав на неї, обіцяв одружитися, везти на батьківщину, знайомити з родичами. Орися, вірячи у краще майбутнє, народила ще одну донечку і назвала її Ясмінка за проханням Асафа.
Незабаром Асаф почав уникати Ориси, звільнив її і зрізав усі контакти. Ориса більше не турбувала тітку їй було б надто соромно з’явитися з двома малимипівсиротами.
Господи, а чому я з болота в болото стрибаю? гнівно думала вона. І вирішила боротися в самоті.
Бог був єдиний свідок її страждань. Коли сили знижувалися, Ориса згадувала слова тітки: «Ти без роду, надійся лише на себе, а можливо промінь сонця зазирне у твоє вікно». Хоча тітка була суворою, вона стала для Ориси прикладом стійкості: одна виховала дітей, а ще й прийняла сироту, коли в її родині було достатньо людей. Тепер Ориса зрозуміла і не засуджувала її.
Роки минали, Ориса ставала обережнішою у стосунках а їх майже не було. Дітки дорослішали, а турботи росли. Ориса, ніби під важким хрестом, називала свою долю гіркою полинею. Але в тридцять сім років вона зустріла Валерія в санаторії. Йому сподобалось, як вона піклується про донечок, розмовляє з ними, усміхається.
Вони познайомились, і вже в першій ніч Ориса відверто розказала йому про своє важке життя, просто хотіла розвеселитися, виплакати долю. Валерій слухав уважно, кивнув, а потім сказав:
Орисо, візьми мене в шлюб, не пошкодуєш.
Так вони стали сімєю. Віра та Ясмінка полюбили Валерія, а він їх обіймав, як бджола навколо квітки. Ориса залишалась холодною, не довірялася, бо память про минулі помилки тримала її в полоні. Вона вважала, що як дружина вже достатньо робить: «Чоловік годується, одяг чистий, чого ще треба?».
Валерій часто натякав на спільну дитину, а Ориса ігнорувала: «Нехай діти підростають». Одного разу Валерій, злісний, крикнув:
Снігова королева, поглянь хоч раз ніжно на мене!
Ориса без емоцій відповіла:
Ти що, качка на мотузці? Хай уносять! Я не плачу.
Повернувшись одного вечора, вона не знайшла його речей Валерій збіг назавжди.
Що йому не вистачало? здивувалась Ориса. Спочатку їй подобалося бути однією, їсти що хоче, спати коли захоче, не митися посуду, не прати шкарпетки, не чистити черевики свобода!
Але роки промайнули, донечки вийшли заміж, полетіли з гнізда й створили свої сімї. Ориса залишилась сама, лише зі своєю свободою і спогадами. І знову захотіла побачити Валерія, хоч би на миготок. Двадцять років минуло, а память залишилась, наче вчора. Через спільних знайомих вона дізналася, що Валерій живе в передмісті.
Вирішила їхати, вигадала собі історію:
Я його далека родичка.
Коли підїхала, відчинила ворота жінка приблизно сорокапяти років.
Кого ви шукаєте? здивувалась господиня.
Доброго дня! Чи живе тут Валерій? спитала Ориса.
Жив А ви хто? уточнила жінка.
Я сестра двоюрідна. Анна, швидко придумала Ориса.
Запрошуйте, я Люда, його вдова, запросила господиня, провела Орису в будинок.
Почала слабіти, ноги тремтіли. Люда підтримала її, поклала на ліжко, дала води.
Коли це сталося? лягенько спитала Ориса.
Рік тому. Валерій тяжко хворів. У нього була таємниця: кохана жінка. Жив зі мною, а вночі кликала якусь іншу. Я його кохала, прощала, ревнув, плакала. Дітей не було, він не хотів. Тоді прийшла Орися, звуть її Орись.
Ох, дурна бабуся Якщо б я, не люблячи, Валера охороняла, то його би на радугу саджала і милувалася
Люда розповіла, що він лежить у лікарні, майже вмирає.
Валерійко, знайду твою Орису, поговоримо сказала вона, проте він відмовився.
Люда заплакала, потім з полегшенням видихнула, бо довго хотіла розповісти свою сумну історію, а тепер випадково зявилась «сестра». Ориса не втрималась.
Орисо це я, промовила жінка.
Ти що? здивувалась Люда.
Так, це я. Хочу побачитися з Валерієм, а вже запізно. Я розтрощила його любов. Вибачте, не вміла любити, лагідно ставитися Я сирота з пяти років, тітка взяла мене в село. Не могла прийняти те життя, мріяла про чисте кохання, а доля кидала в грязь. Тому не довіряла нікому. Валерій це відчув.
Ти була для нього святою! сказала Люда, сльози ллються. Якби прийшла раніше, він би виздоровів! Але, схоже, його доля слухати твої сповіді. Ти, мабуть, безвина. Любов у дитинстві не отримала, не встигла підсумувала вдова.
Ориса здивовано пожал плечима. Жінки обійнялись, як родичі, і знову горяче заплакали.
