Цей день почався з важкого каменю на сердці. Я стояв на порозі свого сина, Олега, і не міг повірити, що мушу просити дозволу, щоб увійти. В руках у мене була невеличка торбинка, а в душі — суміш втоми, образи та надії. Дорога була довгою — майже шість годин у душному автобусі, і все, про що я мріяв, — це прийняти душ, перекусити та трохи відпочити перед тим, як піду на кладовище до могили моєї покійної матері, Марії Степанівни. Але слова, які я промовив до Олега, досі болять: «Сину, пусти мене в дім хоч на годину. Облиюся, поїм, якщо твоя Оксана дозволить, а потім піду на кладовище, свічку запалю. Невже я дожив до такого?»
Олег дивився на мене з дивним виразом. В його очах я побачив і любов, і ніяковість, і щось схоже на розгубленість. Він швидко кивнув: «Тату, та заходь, про що ти?» Але я знав, що справа не тільки в ньому. Його дружина, Оксана, завжди була доброю, але останнім часом я відчував, що моя присутність їй заважає. Вона не показувала цього відкрито, але я знав: довгі розмови про минуле, мої розповіді про село — все це їй не до душі. І ось тепер я, батько, стою на порозі та майже благаю, щоб мене впустили до власного сина.
Увійшовши всередину, я намагався не робити зайвого шуму. Оксана готувала вечерю на кухні. Вона посміхнулася, запропонувала чаю, але я відмовився — не хотів зайвого клопоту. Попросив лише скористатися ванною. Олег провів мене, приніс чисте рушник і сказав: «Тату, не хвилюйся, усе гаразд». Але я помітив, як він кинув оком у бік кухні — наче боявся, що Оксана почує. Це був ще один удар. Колись ми з сином були близькими, ділилися всім, а тепер я відчуваю себе лише гостем, який повинен знати свій місце.
Після ванни трохи прийшов до тями. Сидячи за столом з мискою гарячого борщу, який все ж таки поставила Оксана, я думав про те, як усе змінилося. Коли Олег був маленьким, я працював від ранку до ночі, щоб він ні в чому не потребував. Жили бідно, але я робив усе для нього. Пам’ятаю, як він, ще хлопчиськом, обіцяв: «Тату, коли виросту, збудую тобі хату, і ти ніколи не будеш знати клопотів». Я сміявся, гладив його по голові й казав, що мені нічого не треба, окрім його щастя. І ось тепер він дорослий, успішний, з родиною, гарним домом і хорошою роботою. А я стою на порозі та прошу впустити мене.
Після вечері зібрався на кладовище. Це була головна мета моєї подорожі. Моя мати, Марія Степанівна, пішла з життя п’ять років тому, і з того часу я намагаюся приїжджати хоч раз на рік — прибрати могилу, запалити свічку, посидіти біля неї, згадуючи її доброту. Олег пропонував підвезти, але я відмовився — хотів побути наодинці. Дорога була недалеко, свіже повітря допомогло зібрати думки. На кладовищі прибрав сухе листя, поклав квіти, запалив свічку. Сидячи біля могили, я мовчки говорив із матір’ю: «Мамо, невже я став чужим для свого сина? Чи це лише мені так здається?»
Повернувшись до дому, я відчув, що атмосфера трохи потеплішала. Оксана запропонувала залишитися на ніч, але я відмовився — не хотів бути зайвим. Подякував їй за гостинність, обійняв Олега та пообіцяв скоро з’їздити знову. В його очах була щира любов, але й легка смута. Можливо, і він відчуває, що між нами виросла якась стіна?
Сівши в автобус назад до села, я задумався, як швидко плине життя. Діти виростають, заводять свої родини, і це природньо. Але як же боляче усвідомлювати, що ти, батько, який віддав усе, тепер мусить благати, щоб зайти під свій дах. Я не звинувачую ні Олега, ні Оксану — вони живуть своїм життям, і я радий, що в них усе добре. Але в глибині душі я вірю, що колись ми знову будемо близькими, як раніше. А поки що я буду їздити, прибирати матірін хрест, обіймати сина і вірити, що наша любов нікуди не зникла.
Таке життя — воно нікого не питає. Але якби не ця віра, було б набагато важче.
