Невже орхідея винна? — Поліно, забирай цю орхідею, інакше я її викину, — Катя неохоче подала мені прозорий горщик із квіткою з підвіконня. — Ой, спасибі, подружко! А чим вона тобі так не вгодила? — здивувалась я, адже поруч стояли ще три розкішні, доглянуті орхідеї. — Оцю квітку подарували моєму синові на весілля. Знаєш, чим все завершилось… — Катя зітхнула важко. — Знаю, твій Денис розлучився — й року не протягли у шлюбі. Причини не питаю, здогадуюся, була вагома. Денис же Таню обожнював, — я намагалася не сипати сіль на рану подруги. — Розповім тобі, Полю, все згодом. Зараз це ще боляче згадувати, — задумалася Катя й вперше за розмову просльозилася. Я принесла додому “вигнану” і “відкинуту” орхідею. Чоловік із жалем подивився на “нещасну” квітку: — Навіщо тобі ця замориш? В ній життя нема… Навіть я це бачу. Не гай на неї часу. — Хочу врятувати її — подарувати турботу і любов. Подивимося, ще зацвіте! — вирішила я вдихнути життя у схилинлу квітку. Чоловік підморгнув жартома: — Хто ж від любові відмовиться? Через тиждень телефонує Катя: — Поліно, можна до тебе в гості? Не можу носити в собі тягар — хочу все розповісти про невдале весілля Дениса. — Катюшо, приїжджай! Завжди рада, — не могла відмовити тій, яка підтримувала мене у найскрутніші моменти. Катя примчалась вже за годину. Сіли ми на кухні — бокал сухого вина, чашка кави, шматочок чорного шоколаду — і потягнулася щира розмова… — Не уявляла, що моя (вже колишня) невістка на таке здатна. Денис і Таня сім років зустрічалися. Заради Тані він залишив Аню. А мені Анна так подобалася — домашня, лагідна, донечкою звала її. Але тут з’явилася красуня Таня — Денис розгубив голову, літаючи навколо неї, як джміль біля нектарної квітки. Любив її пекучо. Таня — мов модель, на неї оберталися перехожі, а Денису було приємно ловити ці погляди. Але сім років разом — і жодної дитини. Думала, хоч офіційно оформлять стосунки… Ось, Денис привів: — Мамо, тату, я одружуюся! Подали із Танею заяву! Буде весілля на все місто, грошей не пошкодую! Раділи ми з чоловіком — сину вже тридцять років… Стільки переносили дату весілля: то Денис захворів, то я у відрядженні… Погана прикмета. Але мовчала: сину щастя бажала, навіщо тривожити? Навіть вінчання хотіли, але наш отець Святослав у той момент поїхав до рідного села. Усе йшло шкереберть — знаки долі… Гучне весілля відгуляли! Ось поглянь на фото — яка розкішна орхідея там квітне? Але зараз… лишились самі тряпочки-лісточки. Денис із Танею збиралися у весільну подорож у Париж, і раптом — Таню не випустили за кордон через якийсь несплачений величезний штраф. В аеропорту розвернули молодят. Денис і далі мріяв про щастя… Але раптом — тяжко захворів. Опинився в лікарні. Стан критичний, лікарі розводили руками. Таня тиждень побула біля нього, потім заявила: — Вибач, але чоловік-інвалід мені не потрібен. Подаю на розлучення. Уявляєш, Полю, що відчував мій Денис? Лежачи знесиленим на лікарняному ліжку? Але він відповів спокійно: — Я тебе розумію, Таню. Не буду перешкоджати. Розлучилися. На щастя, Денис одужав — хороший лікар Петра Богдановича підняв його на ноги. Запросили ми їх до себе. У Петра донька — Маша, двадцятирічна мила дівчина. А Денис бурчав: — Якась низенька, навіть не гарна… — Сину, придивись: з лиця воду не п’ють… Головне — щастя, а не краса! Не міг Денис забути Таню — гіркий осад зрадженого кохання. А Маша йшла за ним слідом, телефонувала постійно. Зважилися ми влаштувати “сватання” — поїхали разом на природу, а син сумний, його нічого не радує… Минули місяці. Якось приходить Денис із тією ж орхідеєю: — Ось залишки минулого щастя. Мені цей екзот не потрібен… Я прийняла квітку неохоче — наче це вона в усьому винна. Поставила подалі, не поливала… Нещодавно зустріла сусідку: — Катерино, бачила твого Дениса з Дюймовочкою. Бувша жінка статніша й красивіша… Не повірила, що Маша і Денис разом, але… — Прошу любити й шанувати — ми з Машею тепер чоловік і дружина, — Денис тримав Машу за руку. — А весілля? — Не треба тієї метушні. Лише розписалися в РАГСі тихо й вінчалися з отцем Святославом. Відвела сина вбік: — Денисе, ти хоч Машу покохав? Не помстишся Тані? — Ні, мамо. Я цю жінку “переболів”. Світ Маші дуже співзвучний з моїм. Отака історія, Поліно… Після тієї відвертої розмови ми з Катею два роки не бачилися — закрутила буденність. А орхідея ожила й розквітла. Квіти вдячно відповідають на любов. Зустрілась із Катею вже в пологовому будинку: — Привіт, подруго! Що тут робиш? — Маша народила двійню, сьогодні виписують! — радісно відповіла Катя. Поруч — Денис з оберемком червоних троянд, щасливий чоловік Кати… На порозі появилася виснажена, але щаслива Маша з двома “живими” згортками… А Таня тепер благає Дениса простити та повернути їй щастя. …Склеїти чашку можна, та пити з неї більше не вийде…

Оленко, забирай цю орхідею, бо інакше я її просто викину, Ганна недбало зняла з віконня прозорий горщик із квіткою і простягнула мені.
Ой, дякую, подруго! А чим же тобі ця орхідея не до шмиги? я щиро здивувалася. Адже на підвіконні стояли ще три пишні, доглянуті орхідеї.
Цю квітку подарували моєму синові на весілля. А ти знаєш, чим усе закінчилося… важко зітхнула Ганна.
Знаю, твій Остап розлучився, навіть року разом не прожили. Не питаю про причину здогадуюся, вона була серйозна. Адже Остап обожнював Ірину, я не хотіла ятрити ще болючу рану подруги.
Колись розповім тобі все, Олю. А поки що важко згадувати, Ганна задумалася і сльоза скотилася по щоці.

Я принесла додому витіснену і знехаяну орхідею. Чоловік подивився жалісливо на понурену квітку:
Для чого вона тобі? Їй вже кінець. Навіть я це бачу. Не витрачай на неї часу.
А я хочу її повернути до життя. Дам їй своє тепло й турботу. Побачиш, ще будеш нею захоплюватися, мені так хотілося вдихнути силу в зівялу квітку.
Чоловік посміхнувся і підморгнув:
Любові ще ніхто не відмовляв.

Минув тиждень. Дзвонить Ганна:
Оленко, можна до тебе у гості? Мушу виговоритись несила носити цей тягар.
Ганнусю, приїзди, не барися, відмовити я не могла. Вона була зі мною коли я розлучалася вперше, і в другому шлюбі підтримувала Дружимо ще зі школи.

Ганна приїхала вже за годину.
Зручно вмостилася на кухні. За келихом сухого закарпатського вина, кавою і чорним шоколадом розпочалася довга відверта розмова.
Я й гадки не мала, що моя, вже колишня, невістка на таке спроможна. Остап із Іриною жили разом сім років Остап довго до неї приглядався, заради неї залишив Соломію. А я Соломійку так любила, прямо дочку в ній бачила. А тут зявилася красуня Ірина: і погляд магнетичний, і постава, хоч картину малюй. Остап як підмінений: тільки Ірина, тільки навколо неї. Любов у нього до Ірини була палка, осліплююча. Соломію одразу відсунув.

Не приховаю, Ірина була ніби з обкладинки. Остапові лестило, що друзі задивлялися, перехожі оберталися. Дивно було тільки, що за сім років у них не зявилося дитини. Гадала, мо, вони вже після весілля захотіли. Остап не балакучий, у його справи ми з чоловіком не втручалися.

А він одного разу поставив нас перед фактом:
Мамо, тату, я одружуюсь з Іриною. Заяву подали до РАЦСу. Не пошкодую гривні, весілля справимо на все Львівське Поділля!
Ми були щасливі нарешті син матиме родину, сорок вже на носі.

Уяви, Олю, дату весілля довелося двічі переносити. То Остап прихворів, то я на роботі застрягла у відрядженні. В мене недобре передчуття було. Та бачила, що син засяяє від щастя, не хотіла псувати настрій. А ще Остап мріяв обвінчатися саме з Іриною у церкві святого Юрія, із отцем Володимиром, а він саме тоді поїхав на малу батьківщину та надовго. Словом, усе якось не складалося

Та весілля таки відгриміло. Ось, подивись, фото. Бачиш, яка була подарована орхідея? Квітуча, велична. Листки справжні вояки. А зараз? Самі ганчірочки лишилися.
Остап з Іриною запланували шлюбну подорож до Стамбула. Але біда Ірині не дали дозволу виїхати. Виявилося, що на ній висів якийсь чималий штраф від поліції Молодят прямо в аеропорту розвернули. Остап і на це не звернув особливої уваги, марив тільки родиною і щастям.

І тут несподівано Остап тяжко захворів. Гіт зляг у лікарню, стан критичний, лікарі тільки плечима знизували. Ірина ходила до нього тиждень, а далі сказала:
Пробач, але чоловік-інвалід не для мене. Подаю на розлучення.

Уяви, Олю, що тоді відчував мій Остап, лежачи без сили і надії? Але відповів спокійно:
Я все розумію, Іринко. Не буду тобі заважати розлучитися.

І розлучилися.
А син мій видужав! Знайшли ми йому гарного лікаря Петра Богдановича. Саме він підняв Остапа на ноги. Сказав: молодий організм, витримає. З Петром Богдановичем ми заприятелювали, а у нього донька-молодичка Марійка, двадцятирічна. Спершу мій син лише жартував:
Ну й коротунка Та ще й негарна.

А я кажу:
Синку, до обличчя води не пють. У тебе ж уже була дружина красуня. Краще жити в радості простій, ніж у смутку з медом.
Не міг Остап забути Ірину, та й біль від зради їв душу. А Марійка закохалася в Остапа одразу: дзвонила, писала, до кавярні кликала не відходила.
Ми вирішили зблизити дітей: виїхали разом на Синевир, на природу. Остап ходив немов у воду опущений. Не тішили його навіть смачні шашлики, ні затишний вечір біля вогнища, ні наші жарти. Марійка ловила кожен його погляд, а він і разу не подивився у бік закоханої дівчини.

Кажу чоловікові:
Даремно ми затіяли це знайомство. Син досі памятає й кохає Ірину. Вона як кістка у серці.

Минуло кілька місяців. Одного вечора дзвінок у двері: Остап із тією самою орхідеєю в руках:
Ось, мамо, залишки старого щастя. Робіть з цією квіткою, що хочете. Я її не хочу.
Неохоче прийняла я цю нещасну орхідею. І невзлюбила її, ніби вона винна у наших бідах. Сховала подалі, забулася.

А недавно зустріла сусідку:
Ганно, бачила твого Остапа з тією Дюймовочкою, Марійкою. Було ж у тебе невістка й вродливіша від цієї!
Я навіть не вірила: не вже в сина з Марійкою роман?
Прошу знайомитись: я й Марійка стали чоловіком та дружиною, Остап ніжно тримав тендітну молоду жінку за руку.
Ми з чоловіком ошелешено згледілися:
Як так? А весілля? А гості?
Даремний той гамір і метушня. Розписалися тихо, у РАЦСі. Отець Володимир повінчав нас у храмі. Тож тепер ми разом навіки.
Відвела сина вбік:
Остапе, а ти Марійку полюбив? Не скривдиш? Може, ти помститися хотів Ірині?
Ні, мамо. Він Ірину вже й по імені не згадував. Відболіло. А щодо кохання З Марійкою мені просто добре. Її світ до мого підходить.
Отака історія, Олю.

Ганна висповідалася до дна.
Після тої розмови ми не бачилися з подругою два роки. Будні закрутили кожну у свій вир.
А орхідея прийнялася, розквітла на повну силу. Квіти теж віддячується за любов.

Зустрілися ми ще раз у пологовому будинку:
Привіт, Олю! А ти чого тут?
Марійка народила близнят. Сьогодні виписують, усміхалася Ганна.
Трохи осторонь з букетом червоних троянд чекав Остап і чоловік Ганни.

На порозі зявилася знеможена, але щаслива Марійка. За нею медсестра несла два маленькі клубочки. Моя донька йшла слідом із новонародженою внучкою.

Ірина тепер благає Остапа простити її й почати все спочатку.
Глечик, хоч і склеїш пити з нього вже не зможешЯ йшла назустріч Ганні по коридору, обійняла її й радісно мовила:

Дивись, подруго: усе влаштувалося краще, ніж ми могли мріяти. Твій син знайшов своє щастя, а ти онуків. А ще, памятаєш ту орхідею, яку ти віддала мені? Вона розцвіла, немов змінила долю на добру.

Ганна засміялася крізь сльози:

Та знову квітка жива, й Остап ожив. Бачиш, Олю, навіть те, що здавалося кінцем, іноді лише новий початок. Ніколи не треба втрачати віру у людей, у кохання, навіть у найзівялу квітку.

Ми разом вийшли на подвіря, де молоді обіймали своїх немовлят, і на мить здалося, що саме зараз народжується нова сімейна легенда сильна, світла, справжня. Сонце лагідно торкалося облич щасливих людей, і навіть болюча память про минуле втрачала гостроту в променях нового життя.

А дорогою додому я несла всередині тепло від дружби, від любові, від того, що навіть найбільш болісна історія може закінчитись світлом. На моєму вікні орхідея викинула ще одну квітку як знак, що у кожного є другий шанс розквітнути.