Колись давно, у виході з метро утворився затор. На вулиці лив дощ, мов із відра. Щасливці, що мали парасольки, сповільнювалися біля дверей, дістаючи їх із сумок. А ті, у кого їх не було, не поспішали виходити з-під даху. Але ззаду напирали люди, виштовхуючи їх під дощ.
— Парасольку діставай, — сказав Ігор, стоячи на самому виході.
— У мене немає парасольки, — збентежено відповіла Оксана, не в силах чинити опір натовпу.
— Я ж попереджав зранку, що буде дощ, — з досадою промовив Ігор, стоячи під струменями води і з тугою позираючи на двері метро.
— Спізнювалася, закрутилася… Міг би й сам узяти. До речі, твоя парасолька більша, ми б удвох під нею вмістилися, — парирувала Оксана.
— Та гаразд, не цукрові, не розтанемо. — Ігор рішуче пішов геть, Оксана ледве встигала за ним.
— Ось саме тому, що велика. Вчора цілий день її таскав, а дощу так і не було. У тебе ж складний. Навіщо ти його взагалі з сумочки дістала? — бурмотів Ігор.
— Сушила…
Вони йшли та перепитувалися, перекриваючи шум дощу.
— Собі завжди знаходиш виправдання, а мене постійно робиш винуватою, — обурилася Оксана, втомлена від суперечок.
— Я тебе не звинувачую, просто сказав…
— Ти сказав так, що я знову відчула себе винуватою. Можна було якось інакше, без докорів? Помовчати, зрештою. Мені набридли твої причепи. Ти вмієш з дрібниці роздути проблему всесвітнього масштабу, — образилася Оксана.
— Ти дощ дрібницею називаєш? — не обертаючись, спитав чоловік. — Я просто сказав…
— Ой, не починай знову. Годі! Набридло, — обірвала його Оксана.
Вона задихалася від швидкої ходи, голос тремтів.
Ігор ще нарікав, але вона більше не відповідала, і незабаром він теж замовк. Оксана розуміла, що не права, ще й цей дощ… Одяг швидко промок, прилип до тіла. З волосся стікала вода.
Коли це почалося? Дрібні сварки, причепи. Чи, може, так було завжди? Напевно. Просто раніше вона намагалася поступатися, гасити іскру докорів, перш ніж вони переростали у вогонь сварки.
Назустріч їм йшов чоловік. У нього також не було парасольки, але він йшов так, ніби насолоджувався дощем. Не поспішаючи, руки в кишенях джинсів. Серце Оксани закалаталося, випереджаючи очі й розум. Богдан!
Оксана не могла відірвати очей від його обличчя. Він теж дивився на неї, але, проходячи повз, раптом відвів погляд. Як це розуміти? Це ж він! Вона не могла помилитися. Але він пройшов повз, навіть не привітався. А раптом вона помилялася? Хіба мало схожих людей. Оксана зробила судорожний вдих. Виявилося, що вона не дихала увесь цей час. Від образу й розгубленості на очах виступили сльози, та хоч обличчя було мокре від дощу.
— Ти його знаєш? Чому він так витріщився на тебе? — чоловік нахилився трохи вперед, намагаючись заглянути у вічі дружині.
— Ні. Напевно, сплутала, — трохи помовчавши, вимовила Оксана.
*Але чому він зробив вигляд, що не впізнав мене й пройшов повз?* — це питання роздирало її душу.
— Ти брешеш. Ви так дивилися одне на одного… Ти виглядаєш так, ніби побачила примару.
*Так воно й є*, — подумала Оксана, а вголос сказала:
— Він схожий на мого однокурсника. Я сплутала. Ти ж бачив, він навіть не привітався, — Оксана намагалася говорити спокійно, але всередині кипіло. — Ти ревнуєш мене? — Вона хотіла обернути все у жарт.
— Ти виглядаєш засмученою, — не вгавав Ігор.
— Годі мене допитувати. Я. Його. Не знаю! — викрикнула Оксана, не стримавшись.
*Він правий, я побачила примару. Я так намагалася його забути! Але якщо він зробив вигляд, що не впізнав мене, то й я не хочу його знати. Він зрадив мене…*
— Признайся, що між вами щось було, раз ти так бурно реагуєш на мої слова, — зробивши байдужий вигляд, знову спитав Ігор.
— Чого ти добиваєшся? Годі вже, — змолилася Оксана.
Нарешті вони дійшли до дому.
— Чур, я перша в душ, — сказала Оксана, як тільки вони зайшли в квартиру, і юркнула до ванної.
Чоловік щось пробурчав у відповідь, але вона ввімкнула воду, щоб не з
