Та хатинка відразу запала мені в душу. Невеличка, затишна, меблі скрізь ще з совєтських часів, навіть стінка югославська з кришталем стояла. Килим на стіні, чайник трохи задимлений на плиті, а в кухні — старий холодильник «Дніпро». Ще й радіо в кімнаті висіло. Старезне, звідки «Промінь» лунав. Так тепло лунав. З тріскотом, з легким шелестом, зі старими піснями. Телевізора не було, та я й не сумував.
Повертався додому після роботи, робив радіо голоснішим, ставив чайник на вогонь. Потім наливав окріп у глечик, вдихав паручий аромат і стояв біля вікна, дивився на вулицю. Радіо базікало, а я дивився на небо — глибоке, синювате, з блідими зірками, на місяць зі щербиною. І мовчав. З ким мені було розмовляти? Один я жив у тій хатчині. Так і жив, поки не познайомився з новим сусідом. Звали його Олесь. Лесиком. Добрий хлопчина.
Тоді я повернувся з роботи пізно. Цілий день біля верстата — аж спина боліла, а ноги, мов ватяні. Заходжу на кухню, а він сидить. Лесик. Сидить і дивиться на мене. Спочатку хотів обуритись, навіть ременя вхопився, але він так подивився своїми блискучими очима, що я й руку опустив. Поставив чайник і сів поряд. Я на нього, він на мене. І не йде. Просто мовчить.
Налив собі чаю, дістав печиво з пакета й поклав на стіл. Лесик аж шию витягнув, як побачив солодощі. Протягнув йому шматочок, а він понюхав, чемно відвернувся і сидить, радіо слухає. Прослухали ми новини, дізнались, що в світі діється, а потім я пішов спати. Лесик лишився на кухні, радіо слухав. Тільки вранці десь зник. Мабуть, по своїх справах. Мене ж чекав завод і вірний верстат, а чим він займався — не знав. Повернувся лише ввечері, коли я прийшов і поставив на стіл торбину з магазину. А там — в’ялена таранька, глечик з холодним пивом і вівсяне печиво. Так і почали жити разом. Я й Лесик.
Прийду додому, наливаю пива, чищу рибу й сиджу, базікаю з Лесиком. Він не пив, куди йому. Лише слухав і мовчав. Тільки іноді, коли я занадто розпалювався, починав ходити по кухні. Туди-сюди. Походить, заспокоїться і знову за стіл. Сяде та дивиться своїми блискучими очима. Слухає. А мені добре. Виговорився, вилив усе погане — і на душі відразу легше. Лесик це знав, тому й мовчав.
А ще він любив слухати радіо. Особливо старі пісні. Бувало, прийду з роботи, а Лесика немає на кухні. Увімкну радіо, тільки чайник поставлю, обернусь — а він уже тут. Сидить, слухає, дивиться своїми блискучими очима. І йому добре, і мені. Поїмо, послухаємо радіо, аж до пізньої ночі розмовляємо. Розповідав йому про все. Що на заводі нового, яке залізо привезли, як Васильович ледь не потрапився п’яним. І про минуле теж розповідав. Лесик уважно слухав. Мовчав, сяяв очима і слухав. Добрий хлопець. Особливо любив слухати, як я служив.
Ох, усе йому розповів. І як молодим на фронт потрапив, як ледь у полон не здався, як горіли танки, розповідав. Про гарячу кашу, про контузію. А Лесик слухав. Розумний був. Не кожен мовчанням підтримає бесіду, а Лесик міг. Розповідаю йому про друзів, товаришів, скупу сльзу витираю, а він так жалісливо подивиться, торкнеться до руки — і відразу легшає. Пощастило мені з сусідом. Любив я його, а він мене. Не любив лише, коли я п’яний додому приходив. Подивиться осудливо й відвернеться. Навіть радіо йому ставало нецікавим.
Одного разу напився з мужиками, а як прийшов додому, Лесик, побачивши мене, одразу в кімнаті сховався. Соромно стало, що горілкою минуле заливаю, а не з ним ділюсь, як колись. Засунув пляшку в холодильник, ввімкнув радіо й запалив цигарку. Сумно стало, а коли сумно було, Лесик завжди приходив. Навіть якщо ображався. Ось і тоді прийшов. Сів поряд, торкнувся до руки й дивиться, мовчить. Ну, я й почав на життя скаржитись, гірким димом закусуючи. Потім зрозумів — а на що жалітись? Хатинка є, їжа є, навіть друг є. Який вислухає, заспокоїть і помовчить поряд. Ех! Викинув тоді все п’янке з хати. Лише холодне пиво з таранькою собі дозволяв. І Лесик не заперечував. Сяде, понюхає рибу й мовчить, мене слухає, поки я не піду спати. Знав, що він ще довго на кухні сидить, коли я вже сни бачу.
А одного разу він зник. Тиждень не з’являвся. Сумно стало, самотньо без Лесика. Звик вже до наших пізніх розмов на кухні. Вмикав радіо, брязкав пляшками, але Лесик не приходив. Понесло мене тоді до магазину. За пляшкою. Сумно було. Але Зіна, продавщиця, руки в боки уперла й головою хитає. Не продала пляшку, зате пиріжків дала. З картоплею. А через три дні до мене завітала. Рум’яна, усміхнена, добра. Борщу зварила, ще пиріжків напекла, трохи побалакала — іпішла, сказавши, що завтра загляне.
