Вечір зустрічі
Олеся була найнепомітнішою дівчиною в класі. Принаймні, так вона вважала. Невисока, худенька, та ще й з рудим волоссям… Олеся комплексувала з приводу своєї зовнішності, заздрісно дивлячись на білявих та блакитнооких однокласниць.
– Доню, ти ще розквітнеш, як бутон троянди, – заспокоювала її мама, – я теж стала виглядати як панянка тільки під шістнадцять років. Тож не поспішай, і ти ще завоюєш серця хлопців. А зараз тобі лише тринадцять.
– Мамо, я й не поспішаю, – опускала вії Олеся, але її зелені очі говорили інше. Олеся сумно дивилася на себе в дзеркало і зітхала.
Їй давно подобався хлопець з паралельного класу – Віталій. Спортивний, високий, веселий. Його сміливість у іграх і забавах межувала з безглуздям. Спостерігаючи за хлопцями на баскетболі на фізкультурі, Олеся стежила за Віталієм. Його азарт і енергія запалювали всіх гравців, і команда завжди перемагала.
Навіть якби Віталій не був таким привабливим, він все одно б подобався Олесі, але його яскрава зовнішність не давала дівчині шансів на дружбу з таким лідером.
До того ж навколо Віталія завжди були друзі й подруги – не пробийся. Він ніколи не був сам. Завжди у гурті хлопців та дівчат. Але навіть рідкісні зустрічі в коридорі на перервах були радістю для Олесі. Тільки щоразу її підводила невпевненість у собі. Зустрічаючись з Віталієм, вона, ледь поглянувши на нього, тут же відводила очі…
Нікому Олеся не розповідала про свою дитячу закоханість, але їй здавалося, що весь світ бачить і знає її таємницю, і вона червоніла лише від думки, що з неї можуть сміятися однокласники чи, що ще гірше, сам Віталій…
Тому дівчина вирішила зробити все можливе, щоб забути красеня, намагатися не звертати на нього увагу і не думати про нього взагалі. Спочатку це давалося їй важко, але зусилля волі зробили свою справу. Олеся заспокоїлася і їй стало легше. Вона навіть почала внутрішньо пишатися собою.
– Головне, не зустрічатися з ним близько, – шепотіла вона сама собі. І помічаючи об’єкт свого обожнювання в школі, одразу звертала в інший бік або намагалася швидко пройти, ховаючись за спинами інших дітей.
Минуло два роки. Олеся добре вчилася, вона виросла, перестала так соромитися себе, адже прогнози матері здійснилися: з дівчинки Олеся перетворилася на ніжну, струнку дівчину буквально за одне літо.
Після восьмого класу Олеся перейшла навчатися до училища. Про долю Віталія та інших хлопців вона дізнавалася від рідкісних зустрічей з колишньою класною керівницею. Тетяна Семенівна жила на одній вулиці з Олесею.
На шкільні вечори зустрічей Олеся не ходила. Чомусь їхній клас не був таким дружнім, і шкільних друзів у Олесі не було. Лише одного разу, коли все ж таки хлопці зібралися на вечір зустрічі через ювілей Тетяни Семенівни, Олеся теж вирішила піти, щоб привітати улюблену вчительку.
Минуло вже тридцять років після їх випуску зі школи! Зустріч була зворушлива, адже багато хто не бачив один одного з часів школи. Прийшли хлопці і з паралельного класу.
Олеся здригнулася, побачивши Віталія. Високий, солідний чоловік, з сивиною, акуратною борідкою. Він мало походив на того хлопця-навіженя. І лише очі були ті ж – Віталикові, веселі, з іскринками.
У актовій залі було гамірно. Після привітань, адресованих Тетяні Семенівні, хлопці стояли групами, розмовляючи один з одним, багато хто обіймався.
Яким же було здивування Олесі, коли Віталій підійшов до неї та, широко усміхаючись, привітав:
– А ось і моя таємна шкільна любов… Олеся.
Він злегка вклонився і поцілував Олесі руку. Ніби й не було десятиліть – Олеся зашарілася.
– Любов? Я? – запалала вона, – а чому ж я дізнаюся про це так пізно?
Обидва засміялися. Звісно, у всіх хлопців давно були сім’ї, народилися діти. У тому числі й у Віталія, й у Олесі.
Віталій і Олеся стояли осторонь. Він розповідав їй про свою роботу, сім’ю та сина.
– У мене також син, – відповіла Олеся, як і мріяла. Вона зітхнула і, поглянувши на Віталія, раптом запитала:
– Але скажи мені: чому? Чому я подобалася тобі? Адже я була найтихішою і найскромнішою… І до того ж некрасивою…
– Ось у цьому вся справа. Що ти не хотіла бути зі мною, як всі. І завжди проходила повз з гордо піднятою головою… Не міг навіть і подумати, щоб підійти до тебе. Горда. Але дуже подобалася. Хоча тепер це залишилося лише як солодкий спогад юності.
– А ти мені подобався не менше, навіть не можу тобі все розповісти… – раптом випалив Олеся, – але неможливо було пробитися крізь натовп твоєї свити… І підійти першою я б не змогла. Але все це, справді, лише дитяча закоханість.
– Хто знає… – задумливо промовив Віталій, – можливо, ми мимоволі щось пропустили у своєму житті.
– Можливо, – засміялася Олеся, – можливо, зустрінемося ще в наступному житті…
– Шукатиму твої зелені очі, – прошепотів Віталій і сумно усміхнувся. Було видно, що він зачарований Олесею. А вона справді була красунею. Пізній бутон – як колись говорила її мама.
Раптом Олесю покликали.
– Мамо! Ми з татом заїхали за тобою, як ти й просила…
До Олесі та Віталія пробирався крізь натовп молодий чоловік.
– Познайомся, це мій син… – сказала Олеся. Вона усміхалася.
– Віталій, – бадьоро простяг руку син Олесі.
– Віталій Юрійович, – протягнув широку долоню Віталій. Він подивився на Олесю, в його погляді було здивування, ніжність та розгубленість.
А Олеся помахала йому і направилася до виходу. Вже на порозі школи Віталій наздогнав її.
– Послухай, Олесю… – він дивився на неї вологими очима, – дякую тобі…
– За що? – здивувалася Олеся.
– За сина. Ще один Віталій росте. Дякую за пам’ять…
Олеся кивнула. Вона підійшла до машини і сіла на заднє сидіння.
Чоловік Олесі запитав:
– Ну як усе пройшло?
– Добре, – відповіла Олеся, – багато хто з хлопців приїхав. Приємно було побачити. І трохи сумно, звичайно. Час нас змінює… Я радію за Тетяну Семенівну. Героїчна вчителька. Дай їй Бог здоров’я ще на багато поколінь учнів…
