Незакриті вікна
Сьогодні вранці я вперше за довгі місяці почула власний голос. Він вирвався хрипло, нерішуче, ніби пробивався крізь прошарок пилу, що вкрив зв’язки та час:
— Добрий ранок.
Це не було звернення до когось. Лише пробний крок. Ніби голос вагався — чи має право звучати. Він нагадував інше життя — те, де зранку лунав сміх, на кухні грівся чайник, а маленькі босі ніжки бігли показувати, як проростає горох на ваті у березовій банці.
Я розплющила очі. Стеля — тьмяна, сіра, як вигоріле небо, нависала без ознак життя. У квартирі було тепло, але легкий протяг торкнувся фіранки — знову залишила вікно відчиненим. Чи, можливо, спеціально? Раптом саме звідти почується дитячий сміх. Чи кроки. Чи подих.
Я лежала нерухомо, наче сподівалася: якщо довго дивитися вгору, між тріщин у штукатурці проступить шлях. Маршрут, що покаже, як вийти з цієї кімнати. А головне — з самої себе.
На кухні все стояло на місцях. Чашка з висохлою кавою на підвіконні — наче чекала, щоб повернути вчорашній день. Потьмяніле яблуко на дошці — як недоговорені слова. І фотографія на холодильнику: хлопчик у костюмі космонавта, шестирічний, усміхається широко й щиро, немов зараз запитає: «Мамо, а я справді полечу?»
Рік я не торкалася до цього фото. Рука піднімалася — і завмирала, немов боялася стерти спогад. Стримав її магнітик із дитячої офтальмологічної клініки — кумедно, якщо згадати. Тоді ми їхали туди «просто на огляд», син скаржився, що літери тікають. А в підсумку… закінчилося не рецептом на окуляри. Закінчилося інакше. Тисячі кроками.
Біля дверей — маленькі кросівки з блакитними ліпучками. Запилені. Мовчазні. Щодня я проходила повз них із чудним почуттям — наче дотикатися було заборонено. Ніби вони тримали світ. Звичайні шматочки пластику та тканини. А насправді — вся моя історія.
Раніше я любила ранок. Каву, пісні по радіо. Тепер — зелений чай, гіркий, без цукру. Гіркота розливалася горлом, як ніколи не вимовлені фрази. За вікном прокидався Київ: маршрутки, сигаретний дим, гавкіт собаки з подвір’я. Місто жило, не знаючи, що хтось поруч давно перестав.
Я викладала літературу. У коледжі. Обожнювала Гончара — за те, як він ховав біль між рядків. Після того… пішла. Спочатку на лікарняний. Потім — у нікуди. Більше не повернулася. Не змогла. А потім уже й не хотіла. Слова в книгах тепер рвали груди на шматки.
Навесні подруга силою затягла мене до групи підтримки. Там пахло кавою з автомата, стіни були потерті від чужих історій. Пам’ятаю жінку у червоній блузі, що втратила чоловіка. Хлопця років двадцяти, який весь вечір мовчав, стискаючи рюкзак. Ніхто не верещав. Але повітря дзвеніло, як натягнута струна.
Я відчувала себе зайвою. Ніби моя втрата — занадто невидима. Без могили, без дати, без останнього «прощавай». Наче мені не дозволялося страждати вголос. Тож я пішла. Тише вітру.
Іноди я писала листи. Не відправляла. Просто зберігала у папці «Чернетки». Адресат був один.
«Ти би пішов у перший клас. Ти б, мабуть, ненавидів манку. Ми б посварились вранці. А може, був би тихим. Ти б знав, як пахнуть моє волосся. Я б заплітала тобі коси, якби була дівчинкою. Але ти — мій хлопчик. Мій космонавт. Мій «мам, дивись!». Моя надія».
Бувало, не дописувала. Просто ставила крапку.
Сьогодні голос прозвучав не з порожнечі, а з глибини. Він не благав, не страждав. Він просто був. І цього несподівано вистачило.
Вперше за довгий час я захотіла вийти. Просто — на вулицю. Без мети. На землю, що давно не чула моїх кроків.
Дістала пальто. Довго не вдягала. Натягнула черевики. Завмерла: старий паркет заскрипів під підошвою. Всередині — дивна тремтіння. Не біль. Не страх. Щось інше.
Підійшла до холодильника. Зняла фотографію. Провела пальцем по обличчю сина, по його усмішці.
— Ходімо, мій космонавте. Я мушу знову навчитися жити, — прошепотіла.
Відчинила двері. Зробила крок. Потім ще один.
І вперше за цілий рік — зачинила вікно.
Не від болю. Не від страху. Просто тому, що зрозуміла: тепер — можна. І, можливо… потрібно.
