Оксана не могла зрозуміти, як її чоловік Тарас дозволяв своїй матері так нахабно втручатися в їхнє життя. Адже вона знала, як йому було боляче в дитинстві, як він страждав від холоду та зневаги, коли старший брат Богдан купався в маминій любові, а Тарас роками доносив його старі речі і залишався на другому плані.
Чому ж тепер він, доросла, самодостатня людина, господар власного дому, дозволяє Ганні Іванівні просто прийти — не в гості, а ніби до власної домівки — і влаштуватися в кімнаті, яку він колись мріяв віддати своїй дитині?
— Вона ж таки моя мати, — тихо говорив Тарас, ніби шукав виправдання не тільки перед Оксаною, а й перед власною совістю. — Трохи потерпимо. Все одно дітей поки немає.
Він намагався пом’якшити ситуацію, хоча всередині йому було не по собі. Він нарешті почав жити так, як мріяв: купив будинок, одружився з жінкою, яку любив до болю, засинав без тривоги, що знову опиниться непотрібним. І ось — мати. З валізами, з докорами, з вічними претензіями на те, що їй «належить».
— Ти сам казав, що ця кімната буде дитячою! — не стримувалася Оксана. — А тепер у ній заправляє твоя мама. Без дозволу, без обговорення.
Тарас мовчав. Так, він купив цей будинок саме заради цих двох кімнат — спальні та дитячої. Бо мріяв про сім’ю. А тепер мрія знову відсунута на другий план. Як колись — у дитинстві.
Все повернулося.
Він згадав, як у їх двокімнатній хаті Богдан отримував усе — найкращі подарунки, новий одяг, торт на день народження. А він, Тарас, слухав байки про економію, про «не по кишені», про те, що радість — це розкіш. Він пам’ятав, як мати витрачала останні гроші на куртку Богдану, а йому купувала вживані черевики на ринку. Він знав, що був дитиною «по залишковому принципу».
І ось тепер мати знову тут. Каже, що на кілька днів, але вже розклала речі, вже роздає поради, вже критикує Оксану — за те, як та готує, як прибирає, як виглядає. І знову, як колись, викликає у Тарасі те саме почуття провини: що не догодив, не став тим, ким його хотіли бачити.
Оксана намагалася триматися. Але все частіше у неї були спалахи тривоги. Вона скаржилася Тарасу, що Ганна Іванівна навмисно перекладає її речі, викидає з холодильника здорову їжу і замінює її жирними соусами та смаженим, навіть воду, яку Оксана п’є, піддає критиці.
— Вона це робить спеціально. Я певна, що вона усе навмисне, — говорила Оксана, стискаючи кулаки.
Тарас намагався поговорити з матір’ю. Але у відповідь чув:
— Ти мене виганяєш з дому, який купив за мої молитви? Я тобі з Богданом хатинку залишу, а ви тут зі своєю невісткою від мене тікаєте. Невдячні!
Він відмахнувся. Йому не потрібна була та хата. Але коли Оксана — з болем у голосі — показала йому папери, знайдені в речах Ганни Іванівни, Тарас не повірив очам. Усе було оформлено на Богдана: і хата, і гараж, і навіть та ділянка, де він у дитинстві садив картоплю. Усе, що мати обіцяла йому, виявилося брехнею.
— А мені співала, що все буде моїм. Що ради мене живе, — Тарас важко опустився у крісло.
Він не плакав. Але мовчав так, що серце Оксани стиснулося.
Наступного дня він пішов на роботу, не сказавши ні слова. А ввечері, повернувшись, побачив, що матері вже немає. Її речі стояли біля воріт, а в очах Оксани палала образа.
— Я її виставила, Тарасе. Пробач, якщо треба було з тобою порадитися, але я більше не могла.
— Через документи? — втомлено запитав він.
— Не тільки. Коли я сказала їй, що знаю правду, вона назвала мене нікчемою. Сказала, що ти їй син, а я — так, наПросто живуть своїм щастям, ніби того всього ніколи й не було.
