Мене звати Соломія, і я живу в Києві разом із чоловіком Тарасом. Наша історія почалася дванадцять років тому, коли я приїхала до столиці вчитися у університеті. Закінчивши навчання, знайшла роботу, а незабаром доля подарувала мені зустріч із Тарасом. Ми зустрічалися близько року, а потім одружилися.
Перші роки нашого спільного життя ми провели у його батьків, заощаджуючи кожну гривню, щоб назбирати на власне житло. І ось нарешті придбали затишну двокімнатну квартиру, хоч і з іпотекою, яку ще довго доведеться виплачувати. Та все ж — це був наш дім, наша маленька фортеця.
Здавалося б, мрія збулася, живи й радій. Але разом із власною квартирою на наші голови обрушився потік несподіваних гостей. Родичі — хто б сумнівався! — один за одним почали з’являтися в Києві, «навідати нас» та «побачити місто». Але, звісно, ніхто не бажав платити за готель, адже ж у нас «двушка», отже, місця вистачить усім…
Того літа, після довгих років без справжньої відпустки, нам із чоловіком вдалося нарешті узгодити спільні вихідні. Ми давно мріяли про море. Купили квитки на 15 червня, я з головою пірнула у збори — валізи, документи, плани.
І ось 10 червня мені дзвонить моя двоюрідна сестра Ганна. Така радісна:
— Соломієнко, ми тут подумали й вирішили: 20 червня приїжджаємо до вас усією родиною! Я, чоловік і донька! Відчиниш нам двері?
Я на хвилину завмерла, потім спокійно пояснила:
— Ганнусю, ми з Тарасом їдемо на море. Нас не буде вдома.
Відповідь її була, м’яко кажучи, несподіваною:
— Яке ще море?! Ви що, повертайте квитки! Ми ж рік не бачились! Родина важливіша!
Я зітхнула й рішуче відповіла:
— Ні. Ми їдемо відпочивати, як і планували. Квитки куплені, речі зібрані. Навіть заради тебе, Ганно, я не скасовуватиму поїздку.
Сестра кинула слухавку. Я пожала плечима й повернулася до справ. Ми вилетіли 15 червня, як і хотіли. Сонце, пляж, щастя.
І ось ввечері 20 червня телефон дзвонить. Номер Ганни. Я автоматично беру трубку — і чую крики:
— Соломія! Де ви пропадаєте?! Ми стоїмо біля ваших дверей, дзвонимо, а вас немає! Це безчестя!
Я спокійно відповіла:
— Ми на морі, Ганно. Я ж тебе попередила.
— Я думала, ти жартуєш! Щоб ми передумали!
— Ні, я говорила серйозно.
— І що нам тепер робити?!
— Знімайте готель. Або їдьте додому.
— У нас немає грошей на готель!
— Тоді вирішуйте самі. Ви дорослі люди. Я зробила своє — попередила.
На цьому розмова закінчилася — Ганна знову кинула трубку. З того часу вона більше не дзвонила.
Пізніше я дізналася, що сестра встигла рознести по всій родині «жахливу звістку»: нібито я така невдячна й безсердечна, кинула рідну кров без даху над головою! І найгірше — майже всі родичі взяли її бік. Вони вважають, що я вчинила погано, що повинна була «якось викрутитися» заради гостей.
А я ось залишаюся при своєму: у чому моя провина? У тому, що після багатьох років тяжкої праці захотіла провести відпустку з чоловіком на морі? У тому, що попередила про свій від’їзд заздалегідь?
У Ганни було все: інформація, час на планування, можливість змінити наміри. А гроші на готель — це вже її особистий клопіт, а не моя обов’язковість.
І знаєте, що я зрозуміла після цієї історії? Іноді навіть рідні люди не поважають твої кордони. Вони очікують, що ти завжди пожертвуєш собою заради їхнього комфорту. А якщо не зробиш цього — перетворишся на «зрадника».
Ні, я більше не проситиму вибачення за те, що обрала себе. Ні перед ким.
А ви як вважаєте — чи мала я рацію?
