Село Вербове, загублене серед безкраїх полів та вербових гаїв Чернігівської області, дихало тишею. Вечірній вітер шепотів у листі, а ліхтарі ледве освітлювали вузькі вулички. Олеся, стискаючи в руках сумочку, підходила до кав’ярні, де мав відбуватися її день народження. Та замість святкових голосів вона почула зрадливий шепіт, від якого серце стислося в кулак.
— Забий на цей ювілей, — мляво тягнув Андрій, нахиляючись до вуха Тетяни, найкращої подруги Олесі. — Підемо до мене. Олеся все одно не повернеться до ночі. — Його голос був повний самозадоволення.
— Та ну, звичайно, — злегка насмішкувато відповіла Тетяна. — А коли вона повернеться? Мені що, у вікно вистрибувати?
— Навіщо у вікно? — Андрій обхопив її за талію, його тон був сповнений впевненості. — Якщо ти скажеш «так», я Олесю вижену. Їй немає місця в моєму житті.
Олеся завмерла, ніби її вразило блискавкою. Вона знала Тетяну — та ніколи не соромилася легких інтрижок. Але Андрій… Три роки вони були разом. Три роки вона чекала, коли він надіне їй кільце на палець. Вони жили в його новій квартирі, купленій в іпотеку. Ремонт, рахунки, борги — все лягло на її плечі. Олеся вважала це тимчасовим, вірила, що ЗАГС — лише формальність. Але тепер очі розкрилися. Вона була для нього лише зручною подружкою, мостом через фінансову прірву. Сім’ї у них не буде. Ніколи.
Півроку тому померла її мама. Тоді Андрій вразив її своєю холодністю. Не поїхав на похорон, не допоміг з організацією, лише кинув байдуже:
— Продай там щось. Знаєш, у мене іпотека, ремонт. Може, родичі позичать. А як продаси дім, розрахуєшся.
«Розрахуєшся» — це слово різало, як ніж. Але Олеся тоді виправдала його: стомився, помилився. Їй подобалася його мовчазна похмурість. «Чоловік, який усе тримає в собі, не зрадить», — хвалилася вона подругам. Тетяна сміялася разом з ними, приховуючи свої плани. Тепер правда виплила на поверхню, і Олеся, задихаючись від болю, почала відчаяно махати проїжджаючим таксі. Машина зупинилася, вона вскочила всередину, грюкнувши дверима.
— Швидше, швидше! — вигукнула вона водієві, ніби тікала від погоні.
Не встигла машина рушити, як телефон задзвонив — Андрій.
— Ти де? Я тут один, як дурень, всі про тебе питають! Що трапилося? — його голос був сповнений фальші.
Олеся вимкнула телефон і в люті шпурнула його у вікно. Сльози полилися рікою, вона ридала, немов дитина, у якої забрали усе. Машина мчала, а Олеся, тонучи у відчаї, раптом зрозуміла, що не сказала адресу.
— Куди ми їдемо? — спитала вона, голос тремтів.
— Додому, — спокійно відповів водій.
Олеся озирнулася: машина неслася темною ґрунтовкою, далеко від міста.
— Додому? Куди? — її серце закалатало від страху.
— Тобі адресу сказати? — у голосі водія пролунала насмішка, груба й погрозлива.
— Зупиніться! Зараз же! — закричала Олеся, паніка охопила її.
— Прямо в полі? — водій реготав. — Що ти тут робитимеш?
— Я в поліцію подзвоню! — випалила вона, але тут же згадала, що телефону вже немає. Вона розказала цьому незнайомцеві все: про зраду, про свій біль. Він знав, що її ніхто не шукатиме. КинОлеся стиснула в долонях ключ від батьківської хати, який ніколи не повертала Андрію, і зрозуміла — справжнє щастя чекає не в мініатюрній іпотечній клітці, а там, де живуть справжні почуття.
