Село Яворівка, загублене серед безкраїх полів та ялинових гаїв на Чернігівщині, дихало тишею. Вечірній вітер шепотів у листі, а ліхтарі тьмяно освітлювали вузькі вулички. Оксана, стискаючи в руках сумочку, підходила до кав’ярні, де мав відбуватися її день народження. Але замість святкових голосів вона почула зрадницький шепіт, від якого серце стиснулося в комок.
— Забий на цей ювілей, — лениво протягнув Богдан, нахиляючись до вуха Соломії, найкращої подруги Оксани. — Підем до мене. Оксана все одно не повернеться до ночі. — У його голосі була самовдоволеність.
— Ага, звісно, — з легким глумом відповіла Соломія. — А коли вона повернеться? Мені що, у вікно вистрибувати?
— Навіщо у вікно? — Богдан обійняв її за талію, тон був сповнений впевненості. — Якщо скажеш «так», я вижену Оксану. Їй немає місця в моєму житті.
Оксана завмерла, ніби ударена грімом. Вона знала Соломію — та ніколи не соромилася легких інтрижок. Але Богдан… Три роки вони були разом. Три роки вона чекала, коли він надіне їй кільце на палець. Вони жили в його новій квартирі, купленій в кредит. Ремонт, рахунки, борги — все легло на її плечі. Оксана вважала це тимчасовим, вірила, що ЗАГС — лише формальність. Але тепер завіса впала з очей. Вона була для нього лише зручною подружкою, містком через фінансову прірву. Сім’ї в них не буде. Ніколи.
Півроку тому померла її мати. Тоді Богдан вразив її байдужістю. Не поїхав на похорон, не допоміг з організацією, лише кинув рівнодушно:
— Продай там щось. Ти ж знаєш, у мене кредит, ремонт. Може, родичі позичать. А як продаси будинок, розрахуєшся.
«Розрахуєшся» — це слово різало, як ніж. Але Оксана тоді виправдала його: стомився, обмовився. Їй подобалася його мовчазна похмурість. «Чоловік, який тримає все в собі, не зрадить», — хвасталася вона подругам. Соломія сміялася разом з ними, приховуючи свої плани. Тепер правда виплила на поверхню, і Оксана, задихаючись від болю, почала відчайдушно махати проїжджаючому таксі. Машина зупинилася, вона юркнула всередину, грюкнувши дверима.
— Швидше, швидше! — крикнула вона водієві, ніби тікаючи від погоні.
Не встигла машина рушити, як телефон засяяв дзвінком Богдана.
— Ти де? Я тут один, як дурень, всі про тебе питають! Що сталося? — його голос був повний фальші.
Оксана вимкнула телефон і в люті шпурнула його у вікно. Сльози полилися рікою, вона ридала, немов дитина, у якої відняли все. Машина мчала, а Оксана, тонучи у розпачі, зненацька зрозуміла, що не назвала адресу.
— Куди ми їдемо? — спитала вона, голос тремтів.
— Додому, — спокійно відповів водій.
Оксана озирнулася: машина неслася темною ґрунтовкою, далеко від міста.
— Додому? Куди? — її серце заколотилося від страху.
— Тобі адресу назвати? — у голосі водія пролунав глум, грубий та загрозливий.
— Зупиніть! Зараз же! — закричала Оксана, паніка накривала її.
— Прямо у полі? — водій реготав. — Що ти тут будеш робити?
— Я в поліцію подзвоню! — випалила вона, але тут же згадала, що телефона більше немає. Вона розповіла цьому незнайомцю все: про зраду, про свій біль. Він знав, що її ніхто не шукатиме. Викине в лісі — і все, кінець.
Оксана потягнулася до дверей, намагаючись відчинити їх на ходу, але в темряві пальці не знаходили ручки. Розпач накрив її з головою. «Нехай буде, як буде, — подумала вона. — Вб’є мене, і не буде більше болю». Сльози текли тихо, покірно.
Машина різко зупинилася. Водій мовчки відчинив їй двері.
— Виходь.
— Не піду! — Оксана раптом відчула паОксана побачила перед собою рідний двір, а за ним стояв Данило, її перше кохання, який чекав на неї з теплим усміхом.
