Другий чоловік
— Наталко, вибачай, мені їхати треба.
— Дружина дзвонила? Їдь, звісно. Я звикла.
Наталії кожен раз було важко відпускати Андрія до дружини. Так хотілося, щоб він залишався на ніч. Вони б пішли в кав’ярню, потім дивилися фільм, закутавшись у теплий плед. Вона зварила б смачну каву…
Але все це було лише в мріях. Андрій ніколи не приховував, що одружений, має сина. Дружину не кохає, живе заради хлопчика. Чекає, поки той закінчить школу, і тоді піде до Наталії.
Їй було байдуже на його дружину. Чому вона має думати про щастя якоїсь жінки? Ну, була сім’я, перестав кохати чоловік — це ж видно по ньому, тож не тримай, відпусти. Просто Андрій — добрий батько, не хоче травмувати сина своїм уходом.
Нічого, буде і на її вулиці свято. Через два роки син поїде вчитись, і тоді… Буде і плед, і кіно, і родинне щастя. Наталка мріяла народити доньку, свою копію.
Два роки проминули швидко. Вона чекала, коли ж він виконає обіцяне, але щоразу знаходились причини.
— Розумієш, у Олі мати сильно захворіла, ми її забрали. Не можу зараз, сама ж знаєш…
Наталка зітхала і кивала. Скільки ще чекати? До пенсії?
Затримка. Що, збій? Купила тест. Дві смужки. Може, це й на краще… Треба до лікаря, нехай підтвердить.
Вона сиділа в жіночій консультації, чекаючи своєї черги. Двері відчинилися, і з кабінету вийшла вагітна жінка з великим животом. Під руку її вів чоловік. Невже… Це ж Андрій. Що відбувається?
Вони вийшли на вулицю, не помітивши її. Наталка зайшла до лікаря.
— Дівчино, з вами все гаразд? Ви дуже бліда.
— Так, мабуть, гаразд. Хочу перевіритися.
Лікар підтвердив вагітність і привітав її.
— Вік уже підганяє, народжувати першу дитину в 35 — пізнувато. Але нічого. Ось нещодавно була пацієнтка, 40 років, син випускник, а вони з чоловіком вирішили доньку народити. Гарна сім’я, міцна, чого б і ні?
Наталка криво посміхнулась і не відповіла. В голові був вир думок. Як так, навіщо він брехав, обіцяв піти, а сам зачав дитину з «некоханою дружиною»? Довго збирався приховувати? Що тепер робити?
— Лисичко, сьогодні не зможу приїхати, вибач…
— Так, звісно. Я теж зайнята.
— Чим це?
— Іду в клуб із Оленою. Набридло вдома сидіти.
— Який клуб, скільки тобі років? Мені це не подобається!
— Ну, в мене немає сім’ї, маю право. Ти — чужий чоловік, не маєш права мені вказувати.
Наталка вимкнула телефон. Оце так, їй у клуб не можна. А вона мусила, як вірна собачка, чекати господаря, поки той робить дітей, виховує їх і іноді заїжджає до неї по нові враження. І так аж доти, доки не набридне.
Тільки зараз вона зрозуміла, у якій принизливій ролі була всі ці роки. Все найкраще — дружині та синові, а вона — запасний аеродром. І йому байдуже, що час минає, що їй треба народжувати. Ну нічого, тепер у неї буде своя дитина.
Андрій приїхав без попередження. Плакав. Розповів, що під час пологів дружини їхня донька померла, хоча все було добре. Від горя в дружини з’їхав розум, і він не знає, що робити.
— Що робити? Бути з дружиною в цей важкий час. Андрію, це ваше спільне горе. Не розумію, навіщо ти їздив до мене, якщо у вас усе було гаразд? Навіщо брехав?
— Це Бог покарав мене, забрав доньку через тебе…
— Не неси дурниць. Ти сам у всьому винен. Брехав дружині, брехав мені… Будь хоча б тепер чоловіком, іди до неї.
— Розумієш, я кохаю вас обох. Кожну по-своєму. І не можу бути лише з однією…
— Годі, Андрію. Іди й більше не приходи.
Наталка зачинила двері й розплакалась. Їй було шкода і себе, і дружини Андрія, яка втратила дитину. Незабаром вона саме стане матір’ю й уявляє, як це боляче.
Андрій дзвонив кілька разів, приїжджав п’яний, але вона його проганяла. Він так і не дізнався, що Наталка народила сина, його сина. Записала на своє прізвище, а у графі «батько» поставила прочерк. Хлопчик Данило вийшов копією Андрія — чужого чоловіка…
За статистикою, лише 10% чоловіків йдуть від дружин до коханок. І майже половина з них повертаються назад. Скільки жінок так і не дочекалися, коли жонатий чоловік розлучиться й одружиться з ними, як обіцяв…
