— Оленко, знову свою ганчір’яну дурню додому притягла? — сердито промовила мати, зустрічаючи доньку на порозі.
— Це не дурня, мамо. Це шматочки оксамиту. Їх же все одно викинули б…
— То й викинули б! Скільки можна тобі казати: шиття — не професія, а дитяча забава! Краще б другу зміну взяла. Може, хоча б на пральку назбираємо.
Оля промовчала. Зняла куртку, пройшла у кімнату. Мати продовжувала бурчати на кухні, сестри — близнячки Даринка й Марічка — хихикали, втопившись у телефони.
— Вона знову у свої шматочки грається! — гукнула Марічка.
— Наречена Ів Сен-Оля! — додала Даринка й зареготала.
Оля сіла біля вікна, дістала з сумки тонкий синій оксамит і шматочок золотавої тюлі. Провела пальцями — тканина була м’якою, як вода. Вона вже бачила це плаття: струмливе, з оголеними плечима й асиметричним подолом. Справжнє. Чарівне.
Днем Оля працювала на меблевій фабриці. Офіційно — складальницею. Неофіційно — «місною дивачкою»: завжди з шпильками в кишені, з олівцями за вухом, у робочому халаті, прикрашеному саморобною брошкою.
— Олю, знову брошку сама робила? — запитала одного разу Наталя, старша майстриня.
— Ага. З пластмасової заглушки й намистин.
— Золоті у тебе руки. Шкода, ніхто не цінує.
— Нічого. Я сама знаю, чого хочу.
Оля працювала швидко. Після зміни вона йшла до подруги Зорі — та працювала у фотостудії в торговому центрі.
— Оленку, ти якраз вчасно! Я вже налаштовую світло.
— А плаття готове.
На Олі — те саме з синьою оксамитовою спідницею. Подол струмливий, плечі оголені, на талії — вишитий вручну пояс. Оля в ньому не просто гарна — вона наче з іншого світу.
Зоря фотографує, шепоче: «Ти як фея!». Потім викладає у свій блог.
— Який хештег ставити?
— #фабричнапринцеса, — жартує Оля. — Все ж у цеху шила.
Через пару днів Зоря вбігає до Олі на фабрику.
— Оленко! Там таке! Коротше, дизайнер із Києва написав. Йому твоє плаття потрапило у стрічку. Хоче з тобою зв’язатися!
— Ти що?.. Серйозно?
— Ось! — Зоря тиче у екран. — Його звати Артем Валент. У нього шоурум, він із зірками працює. Каже, у тебе свіжий стиль, просить контакт.
В Олі крутиться голова. Серце дзичить. Це… жарт? Але ні. Повідомлення справжнє.
— Ти що, зовсім з’їхала? — мати стояла у дверях, коли Оля розповідала про пропозицію. — До Києва? Та тебе там обдурять! Повернешся з валізою боргів, от і все!
— Мамо, це реальний шанс. У мене є талант, я хочу спробувати.
— У тебе є обов’язки! Ти не одна! Хто нам допомагатиме? Ти старша!
— Мені двадцять сім, мамо. Я маю право жити своє життя.
Сестри хихотіли, батько мовчав. Потім буркнув:
— Мрії — не борщ. На них не проживеш.
Оля пішла у кімнату. Серце боліло. Хотілося плакати. Але вона подивилася на ескізи, на швейну машинку, на купу клаптиків. І зрозуміла — поїде.
Артем Валент зустрів її на вокзалі у светрі крупної в’язки й кедах.
— Оля? Радий нарешті познайомитися. Ходімо, у нас купа роботи.
Шоурум знаходився на останньому поверсі старого особняка. Світлий простір, манекени, тканини, дзеркало у повний зріст. Оля наче потрапила у кіно.
— Я хочу, щоб ти зробила капсульну колекцію. П’ять-шість образів. У тебе — відчуття тканини. Це рідкість. І смак. А реІ коли через рік вона дивилася, як її перша виставка у Львові збирає натовпи захоплених очей, а маленька Віка з синім волоссям уже готує власну колекцію, Оля усміхнулася й подумала — я ж казала, що кожен клаптик вартий того, щоб стати чимось більшим.
