**Чужі в моєму домі**
Тієї суботи Наталка вирішила заїхати до батьківського дому. Минуло вже три місяці, як не стало її мами, а вона все не могла зібратися розібрати речі. Дім стояв порожній, без нагляду. Сусіди — самі літні люди: хто переїхав до дітей, хто здав оселі квартирантам. Колись поряд жили Коваленки, з дітьми яких Наталка грала в дитинстві, але тепер і той дім займали якісь чужі люди — попросити придивити за домом було нікого.
Чоловік зранку пішов на рибалку, а дочка-підліток, занурена у навушники, відмахнулася від маминих спроб провести день разом. Тож Наталка вирішила: годі відкладати. Поїду, огляну, можливо, почну розбирати, а потім заскочу до Оксени — подруга вже давно запрошує на чай. Вона викликала таксі й, стоячи біля під’їзду, згадувала вулицю свого дитинства — затишну, тиху, з її особливим запахом і світлом. З кожною хвилиною, коли таксі наближалося до дому, тривога стискала грудь — їй так болісно бракувало батьків.
За кілька кварталів Наталка вийшла, вирішивши пройтися пішки. І чим ближче підходила, тим сильніше охоплював її дивний неспокій. Біля калітки вона зупинилася, немов прикована.
— Що за… — прошепотіла вона.
Фрамуга у вікні була відчинена, хоча вона точно пам’ятала, що зачиняла її. Замок — зламаний. Усередині хтось був. Або, що гірше, хтось досі там перебував.
Вона подзвонила чоловікові — абонент недоступний. Оглянулася — на вулиці нікого. Гарний осінній вихідний, усі роз’їхалися. Наталка подумала про виклик дільничного, але раптом її пройняла жахлива думка.
— А якщо… це Ігор?
Він останнім часом справді поводився дивно: то був відстороненим, то раптом веселим, наче на контраст. Може, «рибалка» — це прикриття, а сам він тут із коханкою? Ця думка обпекла її, як полум’я. Вона не хотіла вірити, не могла уявити його в такій ролі. Але тепер ігнорувати підозри вже не виходило.
Хвилин десять Наталка стояла, вдивляючись у вікна. І раптом — жіночий сміх. Дзвінкий, щасливий, ніби хтось насолоджувався життям… у її рідному домі! У ній все стислося.
І ось — з глухим стуком відчинилася двер. З дому вийшла струнка дівчина в кухольнику, з рушником у руках. Йшла до прибудови з лазнею.
— Коханий, ну ходімо зі мною! Самій мені нудно! — покликала вона всередину.
Наталка похолола. Молода, гарна… Звісно, він міняв її на таку! І тепер усе стало зрозуміло.
Стиснувши зуби, вона рішуче підійшла до калітки. Швидко оглянула двір, знайшла палицю й підперла нею двері лазні, щоб та «гостя» не заважала. Потім на ґанку помітила старий батьківський ремінь — важкий, з масивною пряжкою. «Саме те», — подумала вона.
Увірвавшись у дім, Наталка побачила накритий стіл, пляшку шампанського й увімкнений телевізор. А на дивані в вітальні спав чоловік.
— Ах ти негіднику! У тебе вже доросла донька, а ти! — скрикнула вона і замахнулася ременем.
— А-а-а! Що ти робиш?! Натал… та ж це я, Дмитро!
Наталка зупинилася. Це був не Ігор. Це був Дмитро — племінник чоловіка.
— Що ти тут робиш? Як сюди потрапив?
— Та годі тобі! Двері — як папір! Мені ж жити ніде! Подумав, дім таки пустий, от і… вирішив трохи пожити з дівчиною.
— З дівчиною?! — Наталка зблідла. — І тобі це здається нормальним? Це не готель!
— Та чого ти, Натал, ну сиди собі, чай пий, а ми трохи тут поживемо.
— Ні! Зараз же збирайтеся! І замок новий поставиш. Сам! — спалахнула Наталка.
— Мар’яна… — протягнув Дмитро. — Де ж вона?
— У лазні. Зачинена. Я її там замкнула, щоб не заважала. Нехай знає, куди лізти!
Мар’яна незабаром вирвалася й увірвалася в дім, розлючена й червона від злості.
— Це мій дім, Дмитре, скажи їй! Я вже тобі гроші на меблі перевела!
— Твій? — усміхнулася Наталка. — Дім у власності моєї матері, а ти, дівчино, просто потрапила на гачок хитрого племінника.
Мар’яна у сказі закричала:
— Повертай гроші, шахраю! Я на тебе заяву напишу!
— І ти туди ж… — пробурмотів Дмитро.
Коли все затихло, Наталка поїхала до подруги й розповіла їй усе — від страху до лазні й ременя. Оксена реготала до сліз.
— Наталко, ти героїня! Я б, мабуть, відразу поліцію викликала. А ти — сама все вирішила.
— Головне, що це не Ігор, — з полегшенням зітхнула Наталка. — Але замок — поміняю. І двері. Металеві!
— За сміливих жінок! — підняла келих Оксена.
— За нас! — відповіла Наталка, посміхаючись.
Життя іноді підкидає несподівані ситуації, але найважливіше — не панікувати й діяти розсудливо. Бо хазяйка — завжди хазяйка у власному домі.А потім Наталка згадала, де колись сховала ключі від даху, і усміхнулася, думаючи, як її батьки сміялися б з цієї історії.
