Ольга повернула додому знесилена. Серце підказувало: чоловік знову не ночував вдома. Розкиданий одяг, брудний посуд — все свідчило про його поспіх та байдужість. Вона механічно почала прибирати, але, підійшовши до ліжка, завмерла. На подушці лежав чужий, рудий, довгий волос. Тремтячими руками вона пішла на кухню — дві чарки, сліди губної помади. Ольга дивилася на це, ніби крізь мутну воду. Але цього разу сліз не було. Вона ясно зрозуміла — час діяти.
Колись у неї була проста дівоча мрія — знайти свого князя. Вона змалку мріяла про велике місто, гарне життя, щастя. З села під Вінницею, вона сама пробивала собі шлях: вчилася, працювала в ресторані по вечорах, допомагаючи тітці Марії, якій після розлучення було не до змін. Грошей бракувало. Мати надсилала по трохи, але в сім’ї вітчима чужа дитина завжди на другому плані. Все, чого досягла, Ольга зробила сама. І вірила — колись кохання витягне її із сірого життя.
І воно прийшло. До ресторану, де вона працювала, часто заходив Олексій — старший, впевнений, з грошима. Вона закохалася з першого погляду, не знаючи, що в нього не лише машина, а й ціла черга парубків. Він помітив її. І незабаром Ольга витіснила всіх — навіть ту «наречену», що виявилася хрещеницею його батька. Олексій обрав саме її.
Весілля було як із кіно — розкішне, дороге, блискуче. Родичі Олексія зустріли її натягнутими посмішками, але змирилися: син у них пізній, улюблений, його слово — закон. Свекруха керувала всім — від сукні до кольору волосся невістки. Ольга слухняно кивала. Вона вірила: її прийняли. Рік життя — як у казці.
Але час минав. Вагітність не наставала. І одного дня свекруха просто поставила її перед фактом:
— Записала тебе до лікаря. Час з’ясувати, у чому справа.
Ольга почувалася чудово. Але сперечатися не наважилася. А потім почула вирок: дітей не буде. Ніколи.
Вона їхала додому, не знаючи, як сказати про це. Але зрозуміла — говорити не доведеться. Все вже сказано. Особисто. Свекрухою.
— Нічого, як-небудь упораємося. Головне — разом, — промовила та.
Олексій підтримав: «Я тебе не кину». Ольга повірила. Але згодом почалися візити до лікарів, клінік, процедури. А чоловік дедалі частіше затримувався. Потім переїхав у сусідню кімнату. А згодом і зовсім ночував у батьків.
Життя йшло, але не разом. У подруги Софійки народився син. Ольга стала хрещеною. Мишко став її світлом. Але Софійка з чоловіком загинули в аварії. Хлопчик лишився сиротою. Поки Ольга збиралася навідати його, його вже забрав Тарас — брат Софійки, той самий хлопець, що колись носив їй цукерки та зошити.
— Ми вже старі, — сказали батьки Софійки. — А він молодий, до того ж весілля не за горами. Нехай сам виховує.
Ольга не могла змиритися: дитину виховуватиме чужа жінка. Мачуха. В голові засіла думка: забрати Мишка собі. Умовити Тараса. Може, поступиться.
Але Тарас був непохитний:
— Це мій племінник. Я дав сестрі слово — не покину я його ніколи!
І раптом, немов у гарячці, додав:
— А якщо хочеш — виходь за мене. Разом виховуватимемо. Я тебе завжди любив, а ти носом крутила.
— Ти з глузду з’їхав?! — вирвалося в Ольги. Потім вона пошкодувала. Але було пізно.
Додому вона повернулася знесилена. І ось — чужий волос на подушці. Помада. Чарки. Правда різанула, як ніж. А чи був він у батьків? А ті «відрядження»?
Все, що їх пов’язувало — це звичка, обов’язок, страх лишитися самій. Вона швидко зібрала речі, документи, залишила записку:
«Так буде краще для всіх…»
У Олексія будуть діти. У його батьків — онуки. У Тараса — сім’я. У Мишка — мати. А в неї?
Кохання? Хто знає, що це таке. Може, воно вже поряд.
Тарас відчинив двері, сонний, збентежений:
— Ти знову?.. Чого тобі?
Ольга закрила очі й тихо прошепотіла:
— А я… назавжди приїхала…
Іноді правда болить, але лише вона звільняє нас від оман. Інколи треба втратити все, щоб знайти справжнє.
