Посудомийка Наталка купила ненароком дивну дрібничку в циганки. Дома її чекав несподіваний сюрприз…
У самому серці обласного центру, де завжди кипить життя, того дня панувала моторошна, майже містична тиша. Ані вітерець не шелестів листям, ані пташки не цвірінькали — ніби місто затаїло подих. Лише кроки Наталкі, молодої матері, порушували цю важку тишу, лунаючи в порожніх вулицях. Попереду вона везла візочок, де спав її син — тендітний, блідий, але найдорожчий Ярик. Кожен крок давався з мукою, не стільки через втому, скільки через камінь на серці. Вибору не було — ліки, без яких хлопчику не вижити, чекали в аптеці, і Наталка спішила, як на пожежу.
Гроші на лікування танули, як сніг на сонці. Дитяча допомога, зарплата чоловіка Віталія — все йшло в безодню медичних рахунків. Але й цього не вистачало. Три місяці тому лікарі поставили діагноз, від якого кров стяла в жилах: рідкісне, небезпечне захворювання, що вимагало негайної операції за кордоном. Без неї Ярик міг залишитися калікою. Віталій, не роздумуючи, поїхав на заробітки, залишивши дружину саму боротися за сина.
Нарешті Наталка зупинилася біля крихітного кіоску біля парку, де продавали мінералку. Спрага пекла, як вогнем. До дому — ще кілометри, а сили були на межі.
— Почекай, серденько, я швиденько, — прошепотіла вона, торкаючись губами лоба сплячого хлопчика.
Вона купила воду й повернулася за хвилину — але світ обрушився. Візочок стояв на місці, але… пустий. Ярика не було.
Серце вискакувало з грудей. Наталка завила, кинула пляшку на асфальт — скло розлетілося, як її надія. Вона метушилася, заглядала під лавки, кликала сина, але у відповідь — лише тиша. Де він? Куди зник?
Якби вона озирнулася раніше, побачила б її — циганку Марічку в яскравій хустці, з пронизливим поглядом, що визирала з-під каштанів. Поки Наталка купувала воду, Марічка, мов тінь, підібралася до візка, підхопила Ярика й зникла у щойно під’їхавшому автобусі, який миттєво зник у вулицях, забравши із собою чуже щастя.
Сльози котилися рікою. Тремтячими руками Наталка набрала 102, потім — чоловіка.
— Віть… Віть, я загубила Ярика! — ридала вона. — Відійшла на хвилину! А повернулася — його нема!
Тим часом за сотні кілометрів від міста, у старенькому «Запорожці», що гуркотів, як скажений звір, Марічка тріумфувала.
— Дивись, Петре, який мені сьогодні куш! — хвалилася вона, розгортаючи пелюшки, де спав Ярик.
Петро, її син, зиркнув на хлопчика й нахмурився:
— Мамо, ти з глузду з’їхала? А якщо камери? Якщо поліція шукатиме?
— Які камери в нашому селі? — фуркнула Марічка. — Тут кущі, дерева… ніхто нічого не бачив.
Циганка не любила Ярика. Вона не мріяла про дітей. Просто — як сорока на блискучу цяцьку — не могла пройти повз. У неї була звичка, передана від предків: брати те, що погано лежить. А цей хлопчик — слабкий, хворий — був ідеальним знаряддям. Він стане жебраком, і на його сльозах люди даватимуть гроші.
— Роби, як знаєш, — буркнув Петро, вдаривши по газу. Машина рвнула вперед, у світ, де немає милосердя.
Будинок, куди привезли Ярика, був схожий на розвалену халупу на околиці табору. Там їх чекала Раїса — невістка Марічки, жінка з втомленим поглядом і важким серцем. Вона була з іншого покоління: не вірила у ворожіння, не жебракувала, торгувала на ринку старим одягом.
— Що це? — прошепотіла вона, дивлячись на хлопчика.
— Ось, доню, подарунок, — усміхнулася Марічка. — Завтра візьмеш його до церкви, станеш біля дверей, проситимеш милостиню.
— Але… якщо прийде поліція? Якщо спитають документи?
— Скажеш: народила вдома, до лікарні не ходила, — втрутився свекор, дід із очима, як вугілля. — Документів нема — і все.
Чоловік Раїси, Борис, лише знизав плечима. Йому було байдуже. Лише б не було клопоту.
А в місті Наталка й Віталій збожеволіли. Вони обшукали кожен двір, кожну вулицю, розвісили оголошення, благали допомоги. Але Ярик ніби зник у ніщо.
Марічка ж терла руки, мріяючи про майбутні прибутки. Вона й не підозрювала, що Ярик, швидше за все, не доживе до наступного тижня. Його організм був на межі.
Але Раїса — хоч і боялася — все бачила. Вона помічала, як хлопчик стогнав уві сні, як хрипів, як бліднів що дня. Одного разу вона таємно відвела його до знайомого лікаря.
— У нього останні дні, — сказав лікар. — Без операції він не виживе.
Для Раїси це був удар. Вона не могла дивитися, як гине невинна дитина.
І тоді доля звела її з Русланом — її першим коханням. Колись вони мріяли бути разом, але життя розлучило їх. Тепер, зустрів— і в цю мить усім стало ясно, що світло все ж перемагає темряву, бо там, де є любов, завжди знайдеться людина, яка не побоїться простягнути руку допомоги.
