**ОЛЕНЬКА: ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ НЕПРИЙНЯТОЇ НЕВІСТКИ**
Коли Максим привів додому свою дівчину Олену, у хаті відчулося напруження. Батько, Іван Петрович, мовчки сидів у кутку, ні слова — ні за, ні проти. Здавалося, його думка нікого тут не цікавить. А от мати, Ганна Семенівна, навпаки — не пропускала жодної нагоди засипати Олену питаннями. Дивилася на неї з підозрою, ніби намагалася розгледіти обман чи щось «не те».
Олена їй одразу не сподобалася. Невисока, непомітна, одягнена просто до смішного — не наречена, а школярка. Косички лише підкреслювали це враження. Де ж манікюр, макіяж, модний одяг? Ні, не таку вона бачила для свого єдиного сина. Ось у сусідів дівчина Марічка — гарна, яскрава, батько директор молокозаводу, мати — головний бухгалтер. І Марічка завжди до Макса погляд кидала. Ось кого варто було б заміж брати, а не цю… сіру мишку.
Але Макс був непохитний. Він кохав Оленку до божевілля. Коли мати відвела його у бік і почала переконувати подумати про Марічку, він різко обірвав її:
— Я Олену люблю. Ми вже заяву подали. Годі, мамо, цих розмов.
Весілля відгуляли тихо, скромно — так захотіла Олена. Казала, краще гроші на життя залишити. Мати Макса лютувала, вважала це ганьбою. Але Макс і тут став на бік дружини.
Молоді жили з батьками. Ганна Семенівна постійно дорікала невістці: то погано готує, то за сином не доглядає, то прибирає абияк. Максим довго терпів, але одного разу сказав твердо:
— Переїжджаємо.
Зняли квартиру. Грошей не вистачало, було важко, але він працював не покладаючи рук. Потім і взагалі задумав збудувати свій дім. А тут ще й Олена пішла вчитися на педагога — підтримки від неї було мало. Все трималося на Максовій наполегливості.
Олена вчилася старанно, закінчила з червоним дипломом. Радісна, побігла до свекрухи — думала, може, тепер та побачить, що вона старається. Але Ганна Семенівна лише буркнула:
— Мучиш ти мого сина. Не ту жінку собі вибрав, Максе. З Марічкою тобі легше б було.
Олена пішла зі сльозами. Максові скаржитися не стала. У її житті й так було багато болю. Батько покинув їх, коли мати запила. А мати, хоч і любила доньку, у запоях ставала жахливою, чужою. Олена голодувала, ховалася від п’яних гостей. І лише любов до Макса стала її рятунком.
Вони облаштували дім, з’явилися діти. Спочатку вона працювала вчителькою, потім стала завучем. Народилися два сини — Олексій і Данило. Свекруха онуків обожнювала. Нянчилася з радістю, але до Олени ставилася так само холодно, майже вороже. Спілкувалися лише на рівні «привіт» — «бувай».
Сини виросли, вступили до льотного училища в іншому місті. Спочатку один, потім другий. Дім спустів. Іван Петрович помер — тихо, непомітно, як і жив. Ганна Семенівна залишилася одна, але навіть тепер не хотіла приходити до Олени в гості. Внутрішній лід так і не розтанув.
Олені виповнилося 45. На ювілей зібралися всі — сини з нареченими, друзі, сусіди. Навіть свекруха прийшла, хоч і сиділа осторонь. У розпал веселощів Олені раптом стало погано. Сіла, зблідла. Усі злякалися.
Наступного дня вона пішла до лікаря. Повернулася з новиною, від якої сама оніміла: вона вагітна. Максу розповіла ввечері. Він довго мовчав, потім сказав м’яко:
— Пізно вже нам, Оленко. Треба позбутися. Люди сміятимуться…
Вона кивнула. Але всередині щось зламалося. Залишилася сама, стиснувшись від болю. І пішла вранці до свекрухи. Матері вже не було, поговорити ні з ким. Думала: хоч почути від неї жорстке слово, і тоді легше буде вирішити…
Ганна Семенівна мовчала. Потім раптом заплакала. Почала розповідати, як Макс народився слабким, як вона рятувала його ночами, як боялася втратити. Олена мовчки слухала, а потім підійшла і обняла її — вперше. І сама розридалася, почала розповідати про дитинство, про матір у запойках, про страх і голод.
Вони плакали, мабуть, годину. Разом. Чужі, але в той момент — такі рідні.
А ввечері свекруха прийшла до них додому. Без дзвінка, без попередження.
— Я не до тебе, Максе. Я до Оленки, — сказала вона.
Олена розплакалася. Ніколи її так не називали — ні мати, ні свекруха.
Вони сіли за стіл. Ганна Семенівна взяла Олену за руку:
— Не смій позбуватися. Дитину народимо. Встигнемо. Ти ще не стара. Це щастя. Не кожному воно дається. А Максу я сама скажу.
Так і вирішили. І в призначений час у Олени народилася дівчинка — Ганнуся. Така гарненька, з кучерявим волоссям, довгими віями. Коли її поклали матері на груди, та не втрималася і заплакала — від щастя.
Макс і свекруха зустрічали їх із пологового. Ганна Семенівна продала свою стару квартиру і переїхала ближче, щоб допомаІ тепер, коли вони разом сміялися над жартами маленької Ганнусі, Олена зрозуміла, що справжня родина — це не кров, а ті, хто зігріває твоє серце любов’ю.
