Олена пройшлася по квартирі, перевірила, чи все вимкнено, чи лишає порядок. Обожнювала повертатися до чистої хати. Ну куди ж вона їде зі свого звичного раю? Навіщо? І так живе, як у санаторії — що хоче, те й робить. Але якщо не поїде, донька образиться. Поїздка на море — це її подарунок Олені на день народження.
Вона зітхнула, викатила валізу з квартири й замкнула двері на два замки. Подергала ручку, щоб переконатися, що надійно, і подзвонила у сусідські двері.
— Що, вже їдеш? — запитала сусідка Марія.
— Так, ось ключі принесла. — Олена неохоче простягнула звʼязку.
— Не хвилюйся, квіти полью, за всім поглядаю. Відпочивай і ні про що не турбуйся, — запевнила Марія. — Пощастило тобі з донькою, путівку купила. А мій Валерій тільки про чарку й думає. Були сімʼя, хата, усе пропив…
Олена співчувала сусідці, але тільки зараз зрозуміла, що небезпечно залишати їй ключі. Раптом її син залізе? Нічого дорогоцінного в неї нема, але шкода будь-якої речі, якщо зникне. Все ж таки гроші коштують. Та й неприємно, якщо хтось ритиметься в її речах. Пожалкувала, що не домовилася з кимось іншим постояти за квартиру. Пізно вже міняти. І ображати Марію недовірою не хотілося. Скільки разів вона їй виручала.
Сусідка помітила вагання на Олениному обличчі.
— Не бійся, ключі сховаю, Валерію не скажу. Їдь. Усе буде добре, — пообіцяла вона.
Олена кивнула й поштовхнула валізу до сходів.
— З Богом, — гукнула їй у слід сусідка й зачинила двері.
До вокзалу Олена дійшла пішки — не брати ж таксі заради двох зупинок. А в автобус лізти з валізою — тільки людей турбувати. Через підземний перехід вийшла на платформу. Якраз стояв поїзд. Пішла вздовж потягу, шукаючи шостий вагон. Знайшла й зупинилася. Тут і чекатиме, щоб потім не метушитися.
«А якщо нумерація з іншого кінця? — раптом занепокоїлася. — Нічого, зазвичай диспетчер оголошує, встигну добігти», — заспокоїла себе.
Тиждень тому донька раптом приїхала й сказала, що вирішила зробити подарунок завчасно, щоб Олена встигла підготуватися.
— Ти вагітна? — запитала вона тоді.
Другого маля треба, звісно, але першому трохи більше року. Від пелюшок ще не відійшли, зарано для другого.
— Ні, не вагітна. Купила тобі путівку на південь. Потяг одинадцятого ввечері, купе. Ось. — Вона простягнула конверт. — За тиждень встигнеш зібратися.
— Як? Сама? Без вас? Що ти видумала? В самий день народження! А як же гості, стіл? Ні, я нікуди не поїду. Здай квиток, — рішуче заявила Олена.
— Мам, я спеціально підгадала, щоб ти не стояла цілий день біля плити, як на роботі. Хотіла, щоб у тебе свято було — зустріч із морем. Коли востаннє на півдні була? Ось, навіть пригадати не можеш. Це тобі від нас з Олегом подарунок. Роби з ним що хочеш, —
