**Щоденник Марусі**
Не як у серіалі, але схоже.
Я завжди любила серіали й мріяла, щоб у моєму житті все було гарно, як на екрані. Але це лише мрії, а реальність — простіша й буденніша. Одружилася я з Миколою, здавалося — з кохання. Але він, як і в дитинстві, залишився непостійним та вітрогоном. Привіз мене до свого невеличкого дому в селі. А через три роки заявив:
— Їду від тебе до міста, живи як знаєш. Тісно й душно мені тут, широта моєї душі потребує іншого життя.
— Миколо, та що це з тобою? У нас же все добре… — спробувала я його зупинити, але він лише відмахнувся.
— У тебе добре, а в мене — ні.
І пішов, взявши лише паспорт та стареньку сумку. По селу миттю розлетілися плітки:
— Микола кинув Марусю, мабуть, у місті завелася інша.
Я все переносила мовчазно — не ридала, не скаржилась. Куди ж мені йти? У батьків брат із великою родиною — мені там місця нема.
— Мабуть, Бог знав, що з Миколи батько ніякий, тому й не дав мені дитини, — думала я, споглядаючи за дітьми сусідів.
Вечорами, закінчивши хазяйські справи, я сідала перед телевізором. Серіали з пристрастями й зрадами я пропускала крізь себе. Потім довго не могла заснути.
Ранок починався з годування свині, гусей, курей та молодого бичка Платона. Одного разу сусідка крикнула:
— Марусю, твій бичок порвався, бігає по селу!
Вискочила за ворота — а він рогами ломить паркан.
— Платону, Платону… — ласкаво гукала я, простягаючи шматок хліба. Але він лише мотав головою. — Та щоб ти пропав! — вигукнула я з досади.
Бичок ніби образився й рвонув геть, розігнавши качок сусідки. Я б ще довго бігала за ним, якби не тракторист Ярослав. Спіймав бичка за мотузок і прив’язав до паркану. Я дивилась на його міцні руки, на виступи м’язи під брудною сорочкою. І раптом відчула бажання, щоб він обійняв мене.
Але одразу ж відігнала цю думку:
— Ой, з чого це я? Ніби кішка, пестощів захотілося.
Закрилалася своїх думок.
— Навіщо він мені? Весь час жартує, білявий, смішний. Та й не вільний — живе з сусідкою Зіною.
Ми з Миколою розлучилися одразу, як він зник у місті. Були в мене залицяльники, навіть пропозиції, але не подобались вони мені. Ось і жила сама, недолюблена.
Ярослав витирав руки травою, а я несподівано запропонувала:
— Ходи в двір, вимиєш.
Він мовчки пішов за мною, а я відчувала на спині його палючий погляд.
Помітила, як він дивиться на мене по-особливому.
— Що це в нього? — пронеслось у голові. Але він лише вимив руки, втерся об рушник, глянув на мене й пішов.
З того дня між нами ніби простяглась нитка. Коли Ярослав проходив повз, я червоніла. А він тепер щоранку йшов повз мій двір — раніше так не робив.
Я почала вставати раніше, ніби для прополювання городів, а насправді — щоб побачити його. Ми обмінювалися поглядами, і в його очах читалось щось більше, ніж просто цікавість.
Я відганяла гріховні думки, боячись Зіни.
— Не дай Боже, побачить — мені не доведеться.
Але Ярослав продовжував ходити, дивитися на мене так, що серце замирало. І я думала — наче в серіалі «Санта-Барбара». Чим все це закінчиться, невідомо.
Одного разу, коли я підмітала двір, почула знайомий голос:
— Здрастуй, Марусю.
Різко обернулась — передіною стояв Микола. Та сама нахабна усмішка, ті ж карі очі, від яких колись стискалося серце.
— Ось і повернувся… Приймеш назад?
Але серце вже не здригнулось. Виходить, кохання не було — або воно минуло. Мої двері для нього зачинилися назавжди.
Він залишився в хаті — мені нема куди йти. На ніч я засувала комод, щоб він не зайшов. Він же з’являвся лише вночі, а вдень гуляв із друзями.
Ярослав сумно ходив повз, але одного разу побачив, як я вилазжу через вікно.
— Значить, не прийняла колишнього, коли так виходиш.
Наступного ранку під вікном з’явилися сходинки.
— Хто це подбав про мене? — здивувалась я.
Виявилося, Ярослав уночі приставив їх, щоб мені було легше. Він не був одружений із Зіною, вони просто жили разом. Дітей у них не було, лише її донька від першого шлюбу.
Зіна колись сама прийшла до нього після свята — він перебрав, а вона залишилася. Потім привела доньку.
Наступила зима. У Миколи закінчились гроші, і він знову подався до міста. Я зітхнула вільно. А в Ярослава теж сталося лихо — захворіла Зіна. Її забрали до лікарні, звідки вона вже не повернулася.
Поховали її всім селом.
— Хоча й була здоровенною, але беззлобною, — казали сусіди.
Ярослав залишився один. Але щоранку я бачила, як він розчищає стежки в моєму дворі. Потім ішов на роботу, кидаючи погляди на мої вікна.
Прийшла весна. Одного разу я повернулася з роботи — а двері настІ в той момент, коли Микола з Веркою сміялися над нею з ганку, Ярослав мовчки взяв її за руку й повів у свій дім, де вона нарешті відчула себе в безпеці.
