Ой, нарешті знайшла хвилинку розповісти тобі цю історію. Довго думала, з чого почати, і в голові крутилися лише два слова: *безсоромність* та *мовчазна згода*. Одне від моєї свекрухи, інше від мого чоловіка. А посеред цього всього я. Жінка, яка намагалася бути доброю, ввічливою, вихованою. Аж поки не зрозуміла: якщо мовчати далі, від *нашого* дому залишиться лише порожня коробка.
Ніколи не могла зрозуміти, як можна приходити в чужий дім і брати те, що тобі не належить, ніби це твоє. Але моя свекруха робила саме так. І все заради своєї доньки. Сестри мого чоловіка.
Кожен її візит закінчувався тим, що з морозилки зникало мясо, з плити каструлі з тефтельками, а навіть мій новий випрямлювач для волосся, яким я навіть не встигла скористатися, кудись зник. *”У Ані такі кучері, а ти вдома сидиш тобі він не потрібен”*, пояснила вона потім, без жодного сорому.
Я терпіла. Стискала зуби. Розповідала чоловікові. Він лише знизував плечима. *”Це ж моя мама, вона не зі зла. Купимо новий.”*
Але останньою краплею став наш пятий річниця весілля. Ми вирішили відсвяткувати вечерею на двох, як у старі добрі часи. Я підібрала сукню, залишилися лише туфлі. І я їх купила. Красиві, дорогі, про які мріяла ще з минулого літа. Залишила коробку у спальні, чекаючи на важливий день.
Але все пішло не так.
Того дня я затрималася на роботі і попросила чоловіка забрати нашу доньку з садочка. Він погодився, але раптом щось «термінове» зявилося, і замість нього поїхала його мама. Він віддав їй ключі, щоб вона зайшла в будинок і посиділа з Марусенькою.
Коли я прийшла, одразу пішла у спальню. І завмерла. Коробки не було.
Іване, де мої нові туфлі? запитала я, вже знаючи відповідь.
Звідки мені знати? знизав плечима.
Твоя мама була?
Так, забрала Марусю, трохи посиділа й пішла.
А ключі? я намагалася говорити спокійно.
Віддав їй, і що?
Я взяла телефон і подзвонила їй. Вона одразу підняла трубку.
Добрий вечір, почала я, стримуючись. Гадаю, ви знаєте, чому я дзвоню.
Аніякого поняття, відповіла вона без найменшого сорому.
Де мої нові туфлі?
Віддала Ані. У тебе ж і так повно взуття. А в неї немає нічого гідного на новорічний корпоратив.
І, без зайвих слів, *клац* поклала трубку. Без каяття. Без вибачень. Лише тиша.
Мій чоловік, як завжди, лише промовив: *”Купимо інші, не переймайся. Це ж моя мама.”*
Я підвелася. Взяла його за руку. Повела до торгового центру. І там, перед вітриною, показала на найкращі туфлі, які він бачив у рекламі останні місяці ті, що коштували половину його зарплати.
Оленко, це ж майже половина моєї зарплати! скрикнув він, блідий.
Ти сказав, що купимо. От і купуємо, стояла на своєму.
Він заплатив. Так і підписав ціну за свою мовчазну згоду.
Але історія на цьому не закінчилася. По дорозі додому йому подзвонила мама: *”Заїду сьогодні. У мене мішки свіжих трав, морозилка переповнена. Залишу в вас, а через місяць-два заберу.”*
Я побачила, як він подивився на екран. Стиснув губи. І тоді, вперше, набрав номер і сказав голосом, який не лишав місця для суперечок:
Мамо, більше ти сюди не приїжджай. Ні сьогодні, ні завтра, ні наступного року. Твоя остання *допомога* коштувала нам надто дорого.
Він поклав трубку. А я подивилася на нього і відчула вперше за довгий час що ми справді сімя. Дім, де двері відчиняються не для тих, хто краде, а для тих, хто поважає.
