Ні. Ми вирішили, що не варто, аби ти привозив дружину та малятко в цю квартиру. Довго терпіти незручності не можемо, отже попросимо вас виїхати.
А твоя дружина потім всім розповість, що ми вигнали вас з дитиною на вулицю.
Сусідка по під’їзду одразу помітила, що Одрі́са повернулася після розмови з чоловіком засмученою. Вони стали батьками три дні тому і вже чекали виписку післязавтра. Радість, а не привід для суму!
Одрі́со, на тобі небо, що стало? запитала Марічка.
Микита сказав, що господиня квартири веліла нам з’їхати негайно. Нічого не залишилось: вона здає квартиру без дітей, а ви хочете привезти немовля. Сусіди будуть скаржитися, вона не хоче проблем.
І куди ж нам тепер?
У батьків Микити трикімнатна квартира, та там живе його молодша сестра. А мої батьки в селищі, двадцять кілометрів від міста, відповіла Одрі́са.
Ну, поживете тижденьдва у свекрів, доки нову оселю не знайдете, порадила Марічка.
Микита вже шукає, та коли хтось чує про дитину, одразу відмовляє.
Проблема, та ще два дні він щось придумає.
А Микита нічого не вигадав. Подзвонив по кількох оголошеннях, отримав відмови і просто перевіз їхні речі з орендованої квартири до батьків.
Батьки та молодша сестра не були в захваті: у їхньому будинку вже був дуже шумний сусід.
Синку, памятаєш, ще до нашого весілля ми домовились, що ти з дружиною у нас не живете, сказала мати. Ти можеш залишитись у своїй кімнаті, а сторонніх людей ми бачити не хочемо.
А твоя Одрі́са стороння. Для тебе вона дружина, а для нас чужа. Ти вибрав її, ми її не обирали.
Мамо, це ж тимчасово, доки не знайдемо справжнє житло, просив Микита.
Ти ж знаєш, що «тимчасове» часто перетворюється на постійне. Спочатку тиждень, потім місяць, а далі вічність.
Ми з батьком працюємо, твоя сестра навчається, а малюк у квартирі це безперервний крик, телевізор вимкнений, і вночі готові до підйому в будь-яку хвилину.
Ми постараємося знайти швидше, пообіцяв син.
Ні. Ми вже сказали, що краще не привозити дружину та дитину. Довго терпіти незручності не можемо і попросимо вас зїхати.
А твоя дружина розкаже всім, що ми вигнали вас на вулицю, і це зіпсує наші репутації. Тож Одрі́су та малюка сюди навіть не намагайся привозити! додав Микита.
З цими новинами Микита прийшов до Одрі́си в лікарню.
Одрі́со, а може ти поживеш у батьків на кілька днів? запитав він.
Чи не хоче твоя мати побачити онука? здивувалась вона.
Не знаю, мати сказала не приїжджати, відповів Микита.
Чудово, тоді інші жінки з дітьми приїжджають в гості, а ми ні, ні, ні! образилась Одрі́са.
Увечері вона подзвонила батькам, і коли її виписали, приїхав її батько.
Збирай, доню, онука, поїхали додому, сказав тесть до Микити, привези всі речі Одрі́си та те, що для малюка купили.
До селища доїхали за тридцять хвилин. Там уже чекало дитяче ліжечко з постіллю у малинкових ведмедиків, комод для одягу і зручне крісло для годування.
У вітальні був накритий стіл для святкового обіду, нікого стороннього, лише батьки, бабуся Одрі́си та молодша сестра Іра.
Родичі Микити не згадували про себе, а натомість обговорювали, як назвати хлопчика. Вирішили Ілля.
Микита пообіцяв привезти речі наступного дня, а коли повернувся, отримав гарну новину.
Одрі́со, ми з матірю погодились продати будинок бабусі, а отримані гроші віддамо вам, сказав батько.
Оформимо це як подарунок, але будинок, у якому ми живемо, за заповітом перейде Ірині. Ти згодна?
Згодна.
Тоді я завтра розміщу оголошення про продаж.
Будинок продали за три місяці. За цей час Одрі́са з Іллею жили в селищі, а Микита у квартирі батьків у Києві, вийжуючись у вихідні до дружини та сина.
Після півтора місяця пошуку, оформлення іпотеки та ремонту нарешті вони всіх вїхали у нову квартиру. Майже місяць обжилися, встановили меблі, провели новосілля. Запросили батьків Одрі́си, подруг та друзів Микити, а його батьки так і не дізналися, що син купив власне житло.
Що ж ти, сину, сільську рідню на новосілля запросив, а нам навіть не сказав, що у тебе тепер квартира? доганяла його мати по телефону.
А не пустити до себе мою дружину з новонародженим це породинному? спитав він.
Ми вже старші, нам спокій потрібен, відповіла мати. Але чи можемо ми зараз прийти в гості?
Навіщо? запитав Микита.
Адже Ілля наш внук.
Мамо, нашому синові скоро півроку, а ти раптом захотіла його бачити саме зараз. Дивно, чи не так?
Нічого дивного. Коли діти маленькі, вони всі схожі, відповіла мати.
Мені здається, ви просто боялися, що я привезу сімю в вашу квартиру, і обороняли свої стіни, як бастіон.
І поки Одрі́са жила у батьків, ви не рвалися познайомитися з онуком. Тепер, коли у нас власна квартира, можемо й в гості навідатись. Вибачте, але ми ще не готові вас бачити, сказав Микита.
Образилися? спитала мати. Я ж хотіла запросити вашу сімю на дачу на все літо.
Чому ж? здивувався син.
Дитині треба свіже повітря, а в місті в травні вже спекотно. Влітку ще духота.
Тоді твоя дружина може жити на дачі сама, ніхто не заважатиме, ми з батьком приїдемо лише на вихідні.
У мене відпустка в жовтні, у нього в листопаді. Ми грошей не будемо брати, а Оля (Даша) збере огірки, щоб не переросли.
Я зрозумів, мамо! Вам на літо потрібна працівниця на дачу? Ні, обійдетеся самі. Якщо захочете вивести Іллю на свіже повітря, Одрі́са з ним поїде до батьків, відповів син.
Вперше мати та сестра Микити побачили Іллю, коли йому було вже два з половиною роки випадково зіткнулися у торговому центрі. Поглянули здалеку, але підходу не зробили.
Ось такі бувають «бабусі» та «мами».
