10 травня, субота. Сідаю у свій щоденник, бо нічого іншого не залишається, крім розмірковувань про те, що сталося за останні кілька днів.
Ні, ми вирішили, що краще не приводити твою дружину та дитину в цю квартиру. Довго терпіти незручності ми не можемо, і в підсумку попросимо вас зїхати, сказала Олена Петрівна, господиня будинку, коли я з Микитою розмовляв про наші плани. А твоя дружина потім всім розповість, ніби ми вас з малюком вигнали на вулицю, додала вона, зокрема, щоб нашій репутації не нашкодити.
Сусідка по під’їзду, пані Ганна Іванівна, одразу помітила, що після розмови я виглядаю розчарованим. Тільки три дні тому ми обидва стали батьками, і вже завтра нам припадає виписатися зі стаціонару. Щастя, радість це не те, що має наші дні тепер.
Олено, що сталося? запитала вона, підходячи до мене.
Микита сказав, що господиня нам сказала зїхати, бо без дітей квартира здається, відповів я, намагаючись не підняти голос. Вона боїться шуму, скарг сусідів, і хоче уникнути проблем.
І куди ви підете? запитала пані Ганна, зніяковіло посміхаючись.
У батьків у Києві трикімнатна квартира, сказав Микита, лише в цій будинку ще живе його молодша сестра Оля. Мої батьки живуть у селі, за двадцять кілометрів від міста, додала я.
Потрібно знайти тимчасове житло, порадила вона. Хоча б на тижденьдва у родичів.
Микита шукав варіанти, проте кожен орендодавець, дізнавшись про немовля, відразу відмовлявся. Ми сподівалися, що за два дні щось знайде наш чоловік, проте нічого не вийшло. Телефонуючи за оголошеннями, він лише перепакував наші речі в авто і відвіз їх до батьків.
Там батьки та сестра Оля не раділи нашому приїзду. Моя мама, Марта Петрівна, зловисто зауважила:
Синку, памятаєш, перед нашим весіллям ми домовилися, що ти з дружиною не будеш жити в нашій хати? Ти можеш залишитися у власній кімнаті, а чужих людей ми бачити не хочемо.
А Даша чужа, підмигнула мама. Ти її обрав, а ми її не вибирали.
Мамо, це лише тимчасово, поки ми знайдемо підходящий простір, намагався вважати Микита.
Ти ж знаєш, що тимчасове зазвичай перетворюється на постійне, нагадала вона. Спочатку ви залишаєтеся на тиждень, тиждень стає місяцем, а місяць зростає до нескінченності.
Я розуміла, що без спокою тут неможливо: «Не розмовляй голосно, не дивись телевізор, а вночі будь готовий прокидатися від плачу новонародженого». Микита пообіцяв пришвидшити пошуки, та реальність виявилася суворішою.
Через кілька днів я зателефонувала своїм батькам. Після виписки з лікарні мене, разом з сином, зустрів мій батько, Юрій Петрович, і сказав:
Дочко, збирайтесь, ми їдемо до селища. А ти, Микито, принеси всі речі Даші і те, що потрібно малюку.
Швидко доїхали до села, де в невеличкій кімнатці вже чекало дитяче ліжечко з постіллю у малюнках ведмедиків і зайчиків, компактний комод і зручне крісло для годування. У вітальні стояв святковий стіл, накритий білою скатертиною. Поруч були лише наші рідні: мати, бабуся і моя молодша сестра Іра.
Тут, за обідом, обговорювали, як назвати нашого хлопчика. Після довгих роздумів ми обрали імя Ілля. Після вечері Микита поїхав у Київ, пообіцявши привезти залишкові речі наступного дня.
Коли він повернувся, батько оголосив:
Ми вирішили продати старий будинок бабусі і гроші з продажу віддати вам, сказав він. Однак наш будинок, у якому ми живемо, залишиться у власності Іри.
Тоді я погодилася, і вже за три місяці будинок продали. Поки я та Ілля жили у селі, Микита залишався у місті, у квартирі своїх батьків, а у вихідні прибував до нас. Після півтора місяця пошуків, оформлення іпотеки та ремонту, настав день, коли ми, нарешті, переїхали у свою нову квартиру у Львові. Ми жили там майже місяць, розпаковуючи речі, і врештірешт влаштували новосілля.
Запросили маму Дашу, її подруг та друзів Микити. Батьки Микити, дізнавшись випадково про покупку, не зявилися. Коли мати Микити, Олена Петрівна, дізналася, що син має власну оселю, вона вигукнула по телефону:
Чому ти не сказав нам, що в тебе вже є квартира? Чи могла б ти запросити нас на святкування?
Ми ще не бачили нашого онука, відповів Микита. Чому ви так раптово виявляєте інтерес?
Твоя дружина з новонародженим це ж породинному? запитала вона.
Ми вже пояснили, що нам потрібен спокій, бо ми літні, відповіла мати. Чи можемо ми все ж прийти у гості?
Навіщо? протестував Микита. Ілля наш внук, а не наші діти.
Врештірізі я зрозуміла, що всі ці перешкоди були лише проявом страху перед змінами. Ми, нарешті, маємо власний дім, власну гривню, яку ми так тяжко заробляли, і тепер можемо спокійно доглядати нашого Іллю. Сподіваюся, що й надалі наші стосунки з родичами будуть менш напруженими, а наші діти виростуть у мирі та злагоді.
Завтра новий день, нові виклики, а я все ще вірю, що сімя це те, що тримає нас у важкі часи.
Кінець запису.
