Ні. Ми вирішили, що тобі краще не привозити дружину й дитину до цієї хати. Довго ми не витримаємо незручностей і зрештою попросимо вас виїхати. А твоя дружина потім усім розкаже, що ми вас з малою дитиною на вулицю вигнали.
Оленко, що з тобою? Лице біле… заклопотано запитала сусідка.
Андрій сказав, що господиня наказала нам виїжджати. Зараз же. Мовляв, здавала квартиру парі без дітей, а ви збираєтеся немовля привезти. Воно вночі плакатиме, сусіди скаржитимуться, а їй проблем не треба.
І куди ж вам тепер? знизала плечима жінка.
У батьків Андрія трикімнатна. Але там ще його сестра Катруся живе. А мої батьки в селі за двадцять кілометрів від міста, відповіла Олена.
Ну, поживете у свекрух тиждень-другий, поки нове помешкання знайдете, спробувала підбадьорити сусідка.
Андрій уже шукав. Та вартість оренди зараз така, що мало не половину зарплати забирає. А як почують про дитину одразу відмовляють.
Важка ситуація… Та не засмучуйся ще два дні є, чоловік щось придумає.
Та Андрій нічого не придумав. Подзвонив за кількома оголошеннями, отримав відкази й просто перевіз їхні речі з орендованої хати до батьків.
Однак батьки й Катруся були далеко не в захваті від того, що в їхній оселі зявиться ще й мала дитина.
Сину, памятаєш, ще перед вашим весіллям ми домовилися, що ви з дружиною житимете окремо? холодно промовила мати. Ти, звісно, маєш право бути у своїй кімнаті, але чужих людей у нашій хаті ми бачити не хочемо.
Твоя Олена чужа. Для тебе вона дружина, для нас стороння. Ти її обрав, ми ні.
Мамо, та це ж тимчасово! Поки знайдемо варіант, намагався вмовити Андрій.
Знаєш, як кажуть: немає нічого довготривалішого, ніж тимчасове. Спочатку на тиждень, потім на місяць, а там і рік мине…
Ні. До того ж ми з батьком працюємо, Катруся вчиться. Усім треба спокій. А з немовлям у хаті його не буде: не розмовляй голосно, не вмикай телевізор, а вночі будь готовий прокидатися від плачу.
Ми постараємось якнайшвидше вирішити це питання, пообіцяв син.
Рішення вже прийняте. Не привози сюди дружину й дитину. Якщо доведеться виставимо вас обох, а потім почуємо від усіх знайомих, як ми погано вчинили.
З цими новинами Андрій і прийшов до лікарні.
Послухай, Оленко… Може, поки поживеш з дитиною у своїх батьків? несміливо запропонував він.
Хіба твоя мати не хоче побачити онука? очі дівчини наповнилися сльозами.
Вона сказала чітко не приїжджати.
Оце так! Інші жінки виходять із пологу під квіти й усмішки, а ми ніби без роду, без племени. Навіть бачити нас не хочуть…
Того вечора Олена подзвонила батькам. І коли її з сином виписали, зустрічати, окрім Андрія, приїхав її тато.
Збирайся, доню. Забирай онука їдемо додому. А ти, звернувся він до зятя, привези речі Олени й усе, що для хлопчика купили.
До села дісталися за півгодини. Там уже все було готове: у кімнаті стояло дитяче ліжечко з білизною, на якій веселилися зайчата, комод для одягу й крісло для годування. А у світлиці на них чекав святковий обід. Жодних сторонніх лише батьки, бабуся й молодша сестра Олени Маряна.
Про рідню Андрія за столом не згадували. Зате гаряче обговорювали, як назвати хлопчика. І вирішили Ярослав.
Андрій того ж дня поїхав у місто, пообіцявши наступного дня привезти речі.
А коли повернувся, його чекала гарна звістка.
Оленко, Андрію, промовив батько, коли всі зібралися за столом. Ми з матірю порадилися й вирішили продати бабусин хутір, а гроші віддамо вам.
Оформимо як подарунок від нашої родини. Але є умова: цей дім за заповітом дістанеться Маряні. Оленко, ти згодна?
Звісно, тату.
Тоді завтра дам оголошення, кивнув батько.
Хутір продали за три місяці. Увесь цей час Олена з Ярославом жили в селі, а Андрій у місті, у батьків, але на вихідні завжди приїжджав.
Потім ще півтора місяця пішло на пошуки квартири, іпотеку й ремонт.
І ось настав день, коли вони нарешті заїхали у свою оселю. Місяць облаштовувалися, а потім влаштували новосілля.
Запросили батьків Олени, її подруг і друзів Андрія. А ось його батьків на свято не було. Вони взагалі випадково дізналися, що син купив житло.
Коли він забирав свої речі, мати подумала, що вони просто знімають нову квартиру.
Синку, то ти сільських родичів запросив, а нам навіть не сказав? Міг би й нас запросити!
До того ж ми онука ще не бачили. Не по-людськи це, докоряла мати по телефону.
А не прийняти мою дружину з новонародженим це по-людськи? різко відповів Андрій.
Та ж я пояснила нам спокій потрі
