Няня для брата
Що сталось, Марічко? Знову не відповідає?
Не відповідає! Марічка вгатила телефон об край кухонної стільниці. Вона ще з шостої вечора не виходить на звязок! Через неї я й до мами не поїхала… Там треба їсти зварити, й вдома треба… А Славчика нема на кого залишити… Виростили помічницю!
Раптом пролунав ключ у замку як вітер із нічного Полісся, наче хтось чужий пробирається крізь тьму деревяного будинку.
Ой, ви ще не спите? голосно кинула Остапа, не виймаючи навушників, і пливла повз батьків до власної кімнати, ніби нічого не сталось, як у сні, де кроки не лишають звуку.
Але мати просто так її відпустити не могла.
Остапо! Стій! голос матері впав у тишу кухні, як дзвінкий гудок електрички. Куди йдеш? Запізнилася… на скільки? На шість годин! Нічого не скажеш?
Остапа витягла один навушник, але не обернулася. В кімнаті все замерло.
І через що цей гармидер?
Ти ж обіцяла! тихо сказала Марічка, Обіцяла, що посидиш зі Славчиком!
Остапа, яка мріяла тільки впасти в ліжко, пробурмотіла роздратовано:
Не вийшло. Ну й що. Ви ж вдома були.
Я ж за тиждень тебе попереджала, що треба буде з братом посидіти! Бо твій тато у нічну зміну не встигне, а мені до мами треба. Тобі шкода і брата, і бабусю! А про матір і не кажу…
Але Остапі байдуже. Вона залишалася у світі, де одногрупники наче хитрі лисиці заманюють у вечірню млу. Ще й Данило “А давай, всі до мене!”… Час, як вода у Дністрі, промайнув.
Так Остапа вигороджувала себе навіть у власних снах.
Бо телефон не розрядився вона його сама вимкнула.
Я ж обіцяла, але обіцянки це просто слова. Плани змінились.
А вийну! подала голос мама, вдихаючи повітря з легким відтінком підозри.
Що це за вязниця якась? різко кинула Остапа.
Пила, підвела підсумок мама. Вечорниці важливіші родини.
Тут Остапу прорвало.
Так, важливіше! Я ж не ваша няня. Самі й сидіть з ним. Хотіли дитину на старість тепер насолоджуйтесь. Я живу своїм життям.
Батько, який ніколи не підвищував голосу, нарешті втрутився. Він рідко говорив твердо, але цього разу його слова були як крижинки на воді:
Ми не змушували тебе бути нянькою. Рідко про щось просимо. Але сьогодні треба було. І ти обіцяла… Остапо, ти запізнилась на шість годин. Телефон вимкнула. І тепер ще на нас перекладаєш провину?
Ні на кого не перекладаю, але Славчик ваша турбота. Я ж була в гостях, як і всі. Що, гірша за когось?
Остапі часто не доручали хатніх справ, бо вона ще недавно бігала до школи з портфелем, а тепер вчиться у знаному львівському університеті на складній спеціальності. Це розуміли й жаліли.
Але сама Остапа жаліти не вміла.
А знаєш, сказала мама, найгірше, що я через тебе не поїхала до своєї мами. Вона хворіє! Самій собі їсти не зварить! Я не можу розриватися між трирічною дитиною та хворою бабусею!
Остапа зі спокійною байдужістю, розплітаючи дивну зачіску, яку їй зробила одногрупниця, кинула:
Це твоя проблема, мам. Ти ж хотіла дитину. От і займайся. Я вам нічого не винна.
Слова впали, мов грудки землі. Навіть батько здригнувся.
Це вже занадто!
Чому занадто? Я повинна спілкуватися з ровесниками. Друзів заводити. Колись і хлопця знайти! А не сидіти вдома з вами та вашим малим!
Батько посадив її на стілець обережно, як кошеня.
Сидімо… Послухай. Ми не про роботу просили. Ми просили про маленьку сімейну допомогу. Ти погодилась.
Та Остапа, вже ставши на шлях відвертості, грубо відповіла:
Передумала. Життя це низка несподіванок!
Життя змінюється, зітхнув тато, але це ти сама поміняла, не попередивши. Ми все розуміємо, Остапо. Але ти теж частина цієї родини. Ми на замку тебе не тримаємо… Хоча б зрідка, пару годин на тиждень з братом могли б посидіти? Щоб ми до лікаря пішли чи, от як вчора, до бабусі?
Остапа йому навіть не дала закінчити. Відхилила голову, і з волосся сипалися шпильки, як град у вікно.
Ні!
Чому?
Бо це не моя відповідальність. Не маю жертвувати собою.
Всередині Остапу свербіло зараз буде буря! Батьки вже занесли над нею хмару невдоволення…
Добре, несподівано спокійно сказав батько. Я почутий.
Почула? А де плачі, погрози? Де звичне “потім пошкодуєш”?
І все? здивувалася Остапа.
На сьогодні все.
Остапа, трохи розгублена цією легкістю, втекла в ванну змити туш і тіні, і спати, спати, спати… Такий меч-химерний вечір! І батьки при чепилися.
Але вночі, коли весь будинок стояв у диванній темряві, у батьків була своя розмова.
Андрію, як вона може бути такою бездушною? з болем питала Марічка. Ми все для неї… Старалися, не кривдили, не тиранили. А здається, що зовсім нас не любить… Нам її просити тепер, аби посиділа з братом?
Ні, хитнув головою Андрій. Просити не будемо. Як не відчуває себе частиною хай самостійно вчиться жити.
***
Ранок настав не з кави, а з відчуття, що все було не наяву, а у сні.
Остапа перша вийшла на кухню. Попила води, пожувала черствий бутерброд, забутий з вечора. Коли мама принесла Славка, Остапа заховалася за телефон, щоб уникнути слів. Та мама мовчала.
Потім зайшов тато, з посірілим від сну обличчям:
Доброго ранку, кинув до Остапи.
Вау, розмовляють навіть провела Остапа.
Тато відкрив свій зошит, де все розписано: скільки в сімї доходів, скільки витрат.
Остапо, поговоримо.
Вона закотила очі.
Знову про відповідальність? Я вже все…
Не про це, перебив тато, точніше, це теж, але більше про гроші. З цього місяця чекаємо твою частку за їжу й комунальні. Тобто, свою плати.
Остапа хмикнула думала, це жарт, наче дзеркала у ярмарковому лабіринті: смішно й трохи моторошно.
Тато, ну! Не смішно.
Але тато, мабуть, цілу ніч вчив текст.
Це не жарти, Остапо. Від сьогодні ти як доросла. Платиш за себе: харчі, комуналка, й найголовніше навчання.
Навіть трирічний Славчик зупинився, ковтаючи повітря з бульбашкою каші на вусі.
Що? хрипко запитала Остапа.
Ти ж сказала нічого не винна. Ну й добре. З цього моменту і ми тобі нічого не винні. З дорослих і плата доросла: за харчування, квартиру, й найважливіше твоє навчання.
Остапа спершу подумала, що це анекдот, тільки без смаку… І що батьки образились на смерть.
Та ви що! На навчання ж гроші святе. Не зможеш не заплатити.
Можу, сказав тато. Тобі девятнадцять, ти повнолітня. А наше житло наші правила. Ми підтримували, поки ти жила з нами, коли була частиною цієї сімї. Але ти від цієї частки відмовилась.
Марічка кинула погляд чи не занадто?
Остапа кинула шмат сиру, встала різко:
Не буду їсти! Ще рахунок виставите!
І пішла. Ще потрясла гучно усім, що могла знайти одяг, ключі, двері… На лекції ще йшла сплачено ж.
Ми переборщили? шепотіла Марічка.
Андрій кусав сир він був, як гумка, не ковтався.
В самий раз, Марічко! Хай відчує дорослість сама не приходить.
Тепер із батьками Остапа бачилася рідко. Вдома не їла. Мати потай питала, чи не голодає; дочка кидала холодний погляд.
Здала здавалось би, роботу. В студентському кафе замінила подругу раз, та й залишилася. Відтепер тягала таці, рахувала години і ось у неї з’явились гривні.
Батьки трималися наперекір тривозі.
Вона знову не прийшла їсти, Андрію. Голодна… шепотіла Марічка.
Пережде. Зрозуміє, що в родині допомагають одне одному і гордість не нагодує.
І ось через три місяці Остапа заявила, зімявши у руці купюри:
Все, змирилася, ваш шантаж вдався. Я більше не можу після пар ще й працювати за копійки… Гаразд, сидітиму з Славком. Тричі на тиждень по три години. Вважаємо, що це моя робота. А от гроші за квартиру відклала, скільки могла.
Вона виклала на стіл десять тисяч гривень. Більше не було звідки. Батьки не взяли.
Оста… ми не хотіли образити, мовила Марічка мяко. Це не шантаж, просто ми турбуємось, бо любимо. Відгукнись нам взаємністю… простою участю.
Я все зрозуміла. Пробачте… і сама обняла батьків, як у дивному, але теплому сні.
