Ніч, що скупчилася над містом, наче чекала на лихо. Важкі хмари повзли небом, ніби несли вагу нездійснених надій і зламаних доль. Автомобіль ковзав по мокрому асфальту, як привид, залишаючи за собою слід фар і тишу, пробиту тривогою. Роман сидів за кермом, стискаючи його так, ніби від цього залежало життя. Кожна нерівність дороги відгукувалася в його хребті, як удар долоні не фізичний, а душевний, наче доля нагадувала: нічого не буде легко.
У машині стояла тиша, яку порушувало лише нерівне дихання Олени поруч. Вона відкинулася на сидіння, наче намагаючись втекти від болю, страху, від самої себе. Її рука лежала на животі великому, ніби він тримав не дитину, а цілий світ, який ось-ось розвалиться. У її очах, вп’ялених у сіре, безжиттєве небо за вікном, не було світла. Лише туга. Глибока, всепоглинаюча, як зимовий вітер, що проймає до кісток. Не страх. Не болість. Саме туга та, що з’являється, коли людина вже знає, що все скінчено, але все ще вірить у диво.
“Ромку” її голос був тоншим за павутиння, слабшим за шелест вітру в осінньому листі. “Послухай мене. Будь ласка.”
Він кивнув, не відводячи очей від дороги, але все його єство кожна клітина, кожен нерв було напружене. Він відчував: те, що зараз почує, буде не проханням, а вироком.
“Пообіцяй мені” вона ковтнула, наче намагаючись проковтнути не лише слину, а й страх. “Якщо щось піде не так не звинувачуй її. Нашу донечку. Вона нічого не зробила. Вона просто народилася. Просто прийшла у цей світ. А ти ти маєш любити її. За мене. За нас обох.”
Роман стиснув зуби. Кістки на його руках побіліли, ніби він тримався за останню соломинку в бурхливому океані. Він хотів кричати, що все буде добре, що вона виживе, що вони будуть разом він, Олена та їхня донька у будинку, який він будував для них, з дитячою кімнатою, ляльками та мріями. Але слова лікаря, вимовлені півроку тому, встромлялися в память, як ніж: “Вагітність з вашим діагнозом це гра в російську рулетку з пятьма набоями у барабані. Шанс один із шести. І це не жарт. Це смерть.” Він памятав, як тремтіли руки Олени, коли вона почула діагноз. Як вона дивилася на нього не з розпачем, а з благанням. “Я хочу цього, Ромку. Я хочу бути матірю. Хочу, щоб у цьому світі залишилася наша любов. Щоб після нас щось лишилося.” Він не зміг сказати “ні”. Не тому, що був слабким. А тому, що любив. Безмежно. Цілковито. І вірив не в медицину, не в шанси, а в неї. В її силу, в її світло, в її віру, що любов сильніша за смерть.
“Оленко” прошепотів він, і його голос здригнувся. “Ми повернемося додому. Утрьох. Клянусь. Я не відпущу тебе. Нізащо.”
Він говорив мужньо, але всередині все тріщало. Кожне слово було спробою залатати тріщини в душі, які розросталися з кожною хвилиною.
Коли вони приїхали до реанімації, дощ бив у вікна, наче небо плакало за них. Він допоміг їй вийти, підтримуючи під руку, відчуваючи, як вона тремтить не від холоду, а від передчуття. Вона обернулася до нього, притулила чоло до його грудей і прошепотіла:
“Я люблю тебе, Ромку. Більше за життя. Більше за все на світі. Я вірю в тебе. Ти впораєшся. Ти сильніший, ніж думаєш.”
Той обіймок тривав лише кілька секунд, але він вдався в память, як останнє світло перед вічною темрявою. Потім її забрали на ношах, а він залишився стояти під дощем, промоклий не від води, а від холоду самотності. За півгодини зявився лікар чоловік літній, з обличчям, витесаним з каменю, з очима, в яких давно вмерло все, окрім втоми.
“Стан критичний,” сказав він без прелюдій, без співчуття. “Згортання крові у вашої дружини майже повністю порушене. Ми боремось, але шанси мізерні. Дуже мізерні. Залишається лише вірити. Хоча, чесно кажучи, у нашій професії дива не трапляються.”
Роман опустився на сходи перед пологовим, ніби ноги відмовилися його тримати. Холод каменю просочився крізь штани, але він нічого не відчував. Час уповільнився, став вязким, як смола. Він підскочив, почав ходити туди-сюди, стискав кулаки, бив себе в голову, молився не до бога, якого не знав, а до всього, що могло почути: зірки, доля, сама всесвіт. “Поверни її. Візьми мене замість неї, просто поверни її.” Він був готовий віддати все гроші, бізнес, життя лише б вона вижила.
І раптом, нізвідки, зявилася Віра. Вона знала його дружину ще з університету, була її подругою, працювала медсестрою у дитячому відділенні. У неї було коротке темне волосся, втомлені очі та запах хлорки, змішаний з тривогою. Вона сіла поруч, не запитуючи, а знаючи.
