Вечір, що перевернув все
Як і завжди, той вечір почався зі звичайної родиної вечері. Та закінчився він так, що й досі серце крає від думок. Мій чоловік, Олесь, привів до нас свою матір, Марію Григорівну, і я, як і повинна господиня, постаралася зробити все якнайкращ: накрила стіл, приготувала її улюблений салат з куркою та витягла вишивану скатертину. Гадала, посидимо, побалакаємо, може, поговоримо про плани на наступні дні. Але замість цього опинилася в центрі дивної й болючої розмови, де мене, як у пастку, загнали в куток. Марія Григорівна, дивлячись мені просто в очі, різко сказала: «Оленко, якщо не зробиш, про що ми просимо, Олесь подасть на розлучення». Я завмерла з виделкою в руці, не вірячи власним вухам.
Ми з Олесем у шлюбі вже п’ять років. Наш союз, як і будь-який інший, не ідеальний, трапляються суперечки й незрозумілості, але я завжди вірила, що ми з ним — одна команда. Він добрий, уважний, і навіть у найважчі моменти ми знаходили спільні рішення. Марія Григорівна, його мати, завжди була частиною нашого життя. Часто приходила в гості, дзвонила, щоб дізнатися, як справи, і хоч іноді її поради нагадували накази, я намагалася ставитися до цього з повагою. Але того вечора вона переступила всі межі, і, що найгірше, Олесь не тільки не зупинив її, а й підтримав.
Все почалося, коли ми сіли за стіл. Спочатку розмова була легкою: Марія Григорівна розповідала про свою подругу, що нещодавно вийшла на пенсію, Олесь жартував про роботу. Раптом атмосфера змінилася. Свекруха глянула на мене й промовила: «Оленко, нам із Олесем треба з тобою серйозно поговорити». Я налаштувалася, думаючи, що йтиметься про якісь побутові дрібниці — може, ремонт чи допомогу з горобом. Але вона почала говорити, що ми з Олесем маємо переїхати до неї.
Виявилося, Марія Григорівна вирішила, що її двоповерховий будинок у передмісті завеликий для неї самої, і хоче, щоб ми жили там разом із нею. «Там місця вистачить усім, — сказала вона. — Ви продасте свою квартиру, а гроші вкладетье у ремонт або щось коштовне. Так буде зручніше: я піклуватимуся про вас, а ви — про мене». Я оніміла. Ми з Олесем зовсім недавно закінчили ремонт у нашій невеличкій, але затишній квартирі в місті. Це наш дім, наше місце, де ми будуємо своє життя. Переїзд до свекрухи означав би втрату самостійності, не кажучи вже про те, що жити з нею під одним дахом — це випробування, до якого я не готова.
Я спробувала м’яко пояснити, що ми ценімо її пропозицію, але поки не плануємо переїжджати. Казала, що нам добре в нашій оселі, а якщо їй потрібна допомога, ми завжди поруч. Але Марія Григорівна не хотіла слухати. Вона перебила мене й почала казати, що я «не шаную родину», що «молоді тільки про себе думають» і що Олесь заслуговує дружину, яка прислухатиметься до його матері. А потім пролунала та фраза про розлучення. Олесь, який до цього мовчав, радісно додав: «Оленко, ти ж знаєш, як для мене важлива мама. Ми мусимо її підтримати». Я відчула, ніби підлога пхнулася під ногами.
У той момент я не знала, що відповісти. Дивилася на Олеся, сподіваючи, що він зараз усміхнеться й скаже, що це жарт, але він відвів погляд. Марія Григорівна продовжувала, що це «заради нашого ж добра», що жити разом — це традиція в їхній родині, і що я мала б тобі вдячна за таку нагоду. Я мовчала, бо боялася, що якщо заговорю, то або розридаюся, або вимОлесь глянув на мене, і в його очах я побачила не рішучість, а безмежну втому.
