Це була звичайна ніч. Ми з дружиною спали в своїй кімнаті, закутавшись у ковдру. Наш шестирічний син і річна донечка давно вже поснули у своїх ліжечках. Тиша, спокій — ніщо не обіцяло лиха.
Годинник показував третю ночі, коли до спальні рвонувся наш вівчар Барс. Він із нами вже сім років — розумний, ніжний пес, справжній член родини. Ніколи не створював клопоту, завжди знав, як себе поводити. Але цієї ночі він був іншим.
Барс підбіг до ліжка з боку дружини, поклав лапи на неї й почав тихо гавкати. Це мене миттєво насторожило. Ми завжди забороняли йому лізти на ліжко, і він це знав. Але тепер його поведінка була дивною і моторошною.
Я прокинувся різко, серце закалатало — у півтемряві я побачив, як пес нависає над дружиною. На мить мене огорнула паніка: що коїться? Та раптом я зрозумів, у чому справа, і швидко набрав «102».
Я почув дивний скрип у коридорі і ледве помітний рух — справа була зовсім не в Барсі. Він став між нами і дверима, ніби відчував, звідки прийде небезпека.
Я миттєво розбудив дружину, знаком велів мовчати, сам на пальцях підійшов до дверей і почув ще один звук — хтось тихо човгав по паркету.
Схопив телефон, викликав поліцію. Поки патруль їхав, ми сховалися з дітьми у ванній, а Барс увесь час вартував біля дверей.
За сім довгих хвилин ми почули крик із зовнішнього подвір’я:
— Поліція! Не рухатися!
Двох грабіжників спіймали прямо у нас у хаті. Виявилося, вони проникли через вікно у вітальні, сподіваючись обчистити будинок, поки всі сплять. Але вони не врахували одного — нашого пса.
Барс став справжнім героєм. Якби не він, хто знає, чим би все скінчилося. Ми купили йому величезну кістку і найм’якшу ковдру. Тепер він спить біля дверей нашої спальні — і ми навіть не сперечаємося.
Він — наш справжній захисник. І ця ніч навчила мене: іноді ті, хто не вміє говорити, бачать небезпеку краще за нас самих.
