Ніякої дачі не буде!
Ярина лише вставила ключа у замок, як відчула — щось не так. Квартира була не порожня. З кухні лунали голоси. Один — чоловічий, інший — жіночий, старший. Значить, свекруха завітала. Ярина скривилася. Відносини у них були напружені: зовні ввічливі, але з постійними доганами та настановами. Вона не хотіла зустрічатися віч-на-віч. Вирішила вийти на вулицю, пройтися до крамниці — нехай сама сидить і йде.
Але, зробивши крок у коридор, вона завмерла. Почола розмову чоловіка з матір’ю. Щось у їхньому тоні її насторожило. Прислухалася — і те, що донеслося до її вух, приголомшило.
— Нічого, скоро Яринка погодиться на дачу, — спокійно говорив Олег.
— Головне, щоб на тебе оформили, — додала свекруха. Ярина мимоволі підняла брови. Серйозно?
— Не знаю, як її переконати, але подумаю. Та й якщо не вийде — все одно в шлюбі купимо, ділитимемося. А її квартира при розлученні їй залишиться — це нечесно. Ми вже два роки у мене живемо, я теж маю щось отримати.
Ярину пробіг мороз. Яке розлучення?..
— Звісно, я теж так вважаю. Ви з Мар’янкою тоді зможете взяти щось більше. Як у вас із нею?
Яка ще Мар’янка?..
— Та нормально. Вона, звісно, хоче, щоб я швидше розлучився, але я їй пояснюю — треба почекати. Ось купимо дачу — одразу подам на розлучення. Ярині скажу, що гроші на моєму рахунку надійніше, умовлю її перевести все туди. Вона ж довірлива.
Ярина вчепилася в стіну. У вухах дзвеніло. Перед очима промайнуло все — від першої зустрічі до недавнього візиту в агентство, де вона хотіла зробити «сюрприз» — почати продаж своєї квартири, щоб купити дачу. А торт, куплена по дорозі додому, все ще стояв у пакеті.
Мати була права. Не продавати. Квартира — її захист.
Ярина мовчки пішла у спальню. Дістала валізу, почала складати речі. За хвилину у дверях з’явився Олег.
— Ярино? Ти вже прийшла? Що ти робиш?
— Що я роблю? — її голос тремтів. — Квартиру мою захотіли? Хотіли на тебе оформити, так? А от фіг! І ремонт я робила за свої — у мене всі електронні чеки! І все, що ми купили, поділимо. Вважай, що подарунок скінчився.
Свекруха, почувши її тон, одразу ж ретирувалася. Олег почав крутитися, мямлити, заперечувати все. Але було пізно.
І тут Ярина згадала все з самого початку.
Коли їй виповнилося двадцять, батьки зробили їй подарунок — однокімнатну квартиру. «Це твоя опора, — казала мати. — Ніколи не продавай її. Нехай у тебе завжди буде куди повернутися». Тоді це здавалося зайвим, але зараз… Зараз кожне слово звучало як пророцтво.
З Олегом Ярина познайомилася через рік після закінчення навчання. Закохалася. Почали жити разом. Він наполіг, щоб вона переїхала до нього — «чоловік має приводити жінку до свого дому». Ярина здала свою квартиру, гроші ділила: частина на спільні витрати, частина на ощадний рахунок.
Потім — весілля. Гроші від гостей пішли на ремонт у квартирі Олега. Мати знову хвилювалася — навіщо вкладатися в чуже житло? Але Ярина відмахнулася: «Я ж тут живу».
Потім настав спад. Олег став холоднішим, дратувався, затримувався. Потім, ніби за клацанням, знову став люб’язним, турботливим. Квіти, компліменти. І розмови про дачу — свіжому повітрі, шашлики, діти. Він тонко тиснув: «Твоя квартира — однушка. Ми потім ще купимо, а зараз потрібна дача».
Ярина майже погодилася. Хотіла порадувати чоловіка. Навіть пішла до ріелтора у вихідний і купила торт. Але повернулася додому і почула все.
Чоловік і його мати вже ділили її майно. Планували, як залишити її з нічим. Як втягнути її гроші в угоду, а потім — розлучення.
Сліз не було. Був лише холод. Холод зради.
Тієї ж ночі Ярина зібрала речі й пішла. Батьки підтримали. Мати обійняла, нічого не сказала — просто була поруч.
Ярина повернулася у свою однокімнатну. Пройшлася кімнатою, торкнулася стін, подивилася у вікно. Потім сіла на підвіконня й прошепотіла:
— З тобою я точно не розлучуся. Ти — найстабільніше, що в мене є. А у цьому світі стабільність — на вагу золота.
Адже нікому, окрім маминих слів і цих стін, вона вже не вірила.
