Богдане, нам треба поговорити.
Леся ретельно поправляла рушник на столі, розгладжуючи уявні зморшки, хоча рук не слухалися хвилювання видавалося крізь спробу спокійно говорити. Богдан сидів напроти, уткнувшись у смартфон, великі пальці метушливо стрибали по екрану улюблений спосіб показати свою байдужість.
Сину… Мені треба з тобою поговорити про важливе.
Жодної реакції лише короткі клацання по телефону.
Леся глибоко вдихнула, намагаючись зібратися з духом для розмови, яку відкладала цілий тиждень.
Коли ми з татом розлучилися Минуло пів року, перш ніж я познайомила тебе з Віталієм. Я не поспішала, розумієш? Хотіла впевнитися, що це серйозно.
Пальці Богдана завмерли. Хлопець підняв голову, і в його погляді промайнула така образа, що Леся мимоволі відсмикнулася.
Ти вважаєш, що з ним у тебе щось серйозне? ледве стримуючи злість, проговорив Богдан. Він чужий! Він навіть нігтя татові не вартий! Тато все одно краще за всіх!
У памяті Богдана спливла перша зустріч високий незнайомець на порозі, нервова усмішка мами, сторонній запах парфумів у коридорі. Захопник, який безцеремонно зайняв священне місце тата.
Він не чужий, тихо сказала Леся. Він мій чоловік.
Твій! Богдан кинув смартфон на стіл. А мені він ніхто! Мій тато тільки тато! А цей
Він не договорив, але в інтонації було всього вдосталь.
Віталій справді старався. Господи, як він старався. Вечори проводив у гаражі, виправляючи Богданів погнутий велосипед. Руки у мастилі, лоб у поті, на губах вперта посмішка людини, яка вирішила не здаватись.
Диви, раму полагодив, казав, витираючи руки ганчіркою. Завтра проїдешся?
У відповідь жорстке мовчання.
Віталій сідав поруч із хлопцем за письмовий стіл, намагався пояснити задачі простими словами.
Ось дивись, якщо ікс перенести сюди…
Я вже зрозумів, різко перебивав Богдан, хоча це було не так.
На кухні зранку ширився запах свіжих млинців із медом улюбленої страви Богдана. Віталій акуратно викладав млинці гіркою, ставив перед пасинком.
Тато робив їх тоншими, зневажливо кидав Богдан, навіть не куштувавши. І мед у нього був справжній, з ярмарку, а цей не смачний.
Кожен прояв турботи розбивався об крижане байдуже мовчання. Богдан, здавалось, збирав причини для гострих шпильок: усе зводив до порівнянь.
Тато ніколи не кричав.
Тато завжди знав, що я люблю.
Тато вмів усе робити правильно.
Свадьба Лесі з Віталієм розірвала хитке перемиря. Богдан прийняв весільний запис у паспорті мами як зраду. Дім став мінним полем: ранки починались натягнутим мовчанням, вечори завершувались грюканням дверей.
Богдан і сам не помітив, як став слідчим. Зауважував кожну необережність Віталія, мов детектив: різке слово за вечерею в блокнот образ, роздратований погляд у пам’ять, не зараз після роботи на полицю сердитості.
Тату, він знову на мене накричав, шепотів Богдан у телефон, сховавшись у своїй кімнаті.
Дійсно? Андрій на іншому кінці цокав язиком із напускним співчуттям. Бідний мій хлопчику. Памятаєш, як ми щонеділі гуляли у Шевченківському парку?
Памятаю…
Ото і була справжня сімя. Не те, що зараз.
Андрій барвисто перебільшував розповіді сина, перетворюючи домашні сварки на драму, і малював ідеалізоване минуле: сонце яскравіше світило, трава зеленіла густіше, а тато ніколи не помилявся.
Віталій відчував себе зайвим у власному домі. Кожен погляд Богдана кричав: ти лишній. Ти не станеш сімєю.
Втома накопичувалася і захоплювала серце.
Одного вечора все зруйнувалося за вечерею.
Ти не маєш права мене виховувати! вигукнув Богдан, коли Віталій попросив забрати телефон зі столу. Ти мені ніхто! Чуєш? Ніхто!
Леся застигла з виделкою в руці. Щось у ній ламалося. Син дивився на чоловіка з такою ненавистю, що повітря у кімнаті стало густим.
Мій тато кращий за всіх. А ти тато каже, що ти все псуєш! Мені з ним було би краще!
Досить, тихо відповіла Леся. Досить.
Вранці вона набрала Андрія. Пальці тряслися, але рішучість лишалася.
Андрію, почала рівно, якщо ти такий чудовий батько, забери Богдана. Назавжди. Я і аліменти готова платити.
У трубці настала довга пауза.
Ну розумієш зараз такі часи забурмотів Андрій. Робота, відрядження Я би радий, але
Він засопів, зашарудів паперами.
Розумієш, Лесю У мене зараз у квартирі ремонт, кімната одна. І роботу знаєш графік шалений.
Леся промовчала, дозволяючи йому плутатись у власних словаx.
І ще, Світлана моя дівчина вона не готова до дитини в домі. Ми тільки почали разом жити…
Жалюгідне бурмотіння чоловіка, який цілими вечорами підбурював їхнього сина, підливав отрути у вуха, роздмухував непорозуміння. А зараз ремонт, мала квартира, Світлана не готова.
Зрозуміла, Андрію, спокійно сказала Леся. Дякую за чесність.
Вона поклала слухавку.
Ввечері Леся покликала сина в залу. Богдан сів у крісло, з викликом глянув на маму, але щось у її очах змусило його насторожитись.
Я сьогодні говорила з твоїм батьком.
Хлопець напружився.
І що він?
Леся сіла навпроти.
Він не готовий тебе забрати. Ні зараз, ні потім. У нього нове життя, нова жінка. Для тебе там немає місця.
Брешеш! Тато завжди казав
Говорити легко. Шепотіла Леся, дивлячись сину прямо в очі. Я запропонувала, а він пригадав про ремонт і однокімнатну квартиру.
Богдан відкрив рот, але не знайшов слів.
А тепер уважно слухай. Леся нахилилась ближче. Більше не буде порівнянь, докладів татові чи хамства Віталію. Або ми разом сімя, або ти йдеш до тата, який тебе не хоче. Я все влаштую, щоби він забрав тебе, і ти сам усе побачиш.
Богдан завмер. Колись простий світ добрий тато проти злого вітчима розлетівся на друзки. Тато не хоче забирати. Тато обрав Світлану і ремонт. Тато просто використовував його!
Гірке прозріння приходило повільно. Всі ті вечори з співчуттям преставляли собою не турботу, а інструмент для маленької помсти матері, а Богдан покірно в цьому допомагав.
Хлопець ковтнув гіркий жмут.
А Віталій? Той, кого він висміював і ігнорував місяцями? Той, хто лагодив велосипед, доки Богдан показово не помічав його? Той, хто вставав раніше, щоби приготувати млинці? Не здавався, не йшов, не опускав рук…
…Було складно змінюватися. Перші тижні Богдан уникав погляду Віталія, ховався в кімнаті, соромився власних слів: ти мені ніхто!. Хотілося провалитись крізь землю.
У домі панувала пересторога всі ходили навшпиньки, розмовляли обережно. Атмосфера нагадувала реанімацію.
Першим кроком стала задача з фізики. Богдан довго сидів над нею, гриз олівець, але таки визнав поразку.
Віталію імя пролунало важко. Допоможеш? З векторами у мене щось не виходить.
Віталій підвів очі від ноутбука. Ні здивування, ні перемоги лише терпіння.
Давай, покажи.
Через місяць вони разом поїхали ловити рибу на озеро. Сиділи на березі, мовчали і дивилися на поплавки. Богдан раптом почав розповідати і про школу, і про приятелів, і про дівчину із сусіднього класу, що подобається. Без докорів, без змагання. Просто говорив.
Віталій слухав, кивав, іноді щось радив. І Богдан зрозумів: справжня сім’я буває не в гучних словах, не в ідеалізованих спогадах. А в ранкових млинцях, у терпінні, у готовності бути поруч, коли це непросто.
Хлопець зробив свій вибір. Вибір дорослого: дбати про тих, хто поруч, і цінувати не ідеальне минуле, а живу любов сімї. Істинна сімя твориться працею серця, а не тільки кровю і словами.
