Запізнюся, на обєкті просто купа роботи, глухо звучав голос Зоряни, на фоні гуділа кутова шліфмашина. Ти мене чуєш взагалі?
Чую, Олег пересунув телефон на інше вухо. Не чекати мене на вечерю?
Не чекай. Можливо, зовсім не приїду, терміни підгорають.
Добре.
Короткі гудки. Так завжди.
Олег поклав телефон на кухонний стіл і поглянув на каструлю з охолоджуваним борщем. Готував на двох за звичкою, хоча давно треба було відмовитися. Зоряна працювала плиточницею, а її графік нагадував кардіограму серцевого ритму: то різкі підйоми зайнятості, то довгі рівні ділянки. Пів року вона бігала з будівельного майданчика на майданчик, укладаючи дорогий керамограніт у чужих квартирах, заробляючи гроші, які Олег лише тихо позаздрив. А потім пів року спокою, коли замовлень не було і вона сиділа вдома.
Проблема була в тому, що обидва режими були нестерпними.
Коли Зоряна працювала, вона зникала. Фізично, емоційно, ментально повністю. Відїжджала о сьомій ранку, поверталась після опівночі, якщо взагалі поверталась. Іноді ночувала прямо на майданцях, бо «а навіщо махатися, все одно о шостій знову починаю». Олег вечеряв, дивився серіали на самоті, лягав у холодну порожню ліжко. Єдине нагадування про те, що він одружений свідоцтво про шлюб, сховане в папці з документами.
Він спробував підрахувати, скільки спільних вечерів у них було за три місяці. Вийшло чотири. Чотири!
А справжній ад починався, коли робота закінчувалась.
Зоряна поверталась додому. Здавалось, радіймо дружина поруч, можна нарешті бути разом. Не тут-то було. За пів року мандрів по чужих квартирах вона насмотрілася стількох дизайнерських рішень, що власне житло її дратувало. Дивилась на плитку у ванній ту саму, яку сама уклала два роки тому і її очі нервово мигали.
Це ж кошмар, бурмотіла вона, проведуючи пальцем по швах. Як я могла таке дозволити? Відхилення на півтора міліметра. Півтора міліметра, Олеже!
Олег, який би не розрізнив півтора міліметра від пятнадцяти, кивнув ввічливо.
Потім починалось.
Спочатку вона «просто подивиться, чи щось виправити». Потім «ну, одну плитку відскочу, заміню, і все». Потім «раз почала, треба всю стіну переделати, інакше нічого не варто». А коли Олег приходив додому з роботи, виявляв, що ванни вже немає лише голі стіни, купа будівельного сміття і дружина в респіраторі, щасливо перемішує клей для плитки.
За три роки шлюбу вони пережили чотири ремонти ванної, три кухні і один коридор.
Замовлення було завершене вчасно. І знову настала затишність у роботі. Але не для Олега.
Принеси мені крихти для плитки, подзвонила Зоряна, коли Олег був на будівлі. І затирку сірого кольору, надішлю назву.
Я на будівлі.
За обідом зайди. Потрібно до вечора завершити кут.
Добре.
«Принеси», «забери», «замов», «допоможи» Олег перетворився на курєра, вантажника і підмайстра в одному. Зоряна сиділа вдома без виходу, виходячи лише в будівельний магазин за матеріалами інколи тричі на день, бо «я ж не знала, що такої затирки не вистачить, як я могла знати».
Вона постійно була втомлена. Від ремонту, який сама же й ініціювала. Вечорами Олег знаходив її на кухні брудну, роздратовану, з пилом плитки у волоссі і вона дивилась на нього порожніми очима.
Будеш вечеряти?
Пізніше. Сил нема.
Сил у неї не залишилось ні на розмови, ні на спільний фільм, ні на близькість. Олег був потрібен лише, щоб принести валіки, коли їй самому лінь виходити з дому, або принести мішок цементу з машини, або тримати рівень, поки вона вирівнює ряд.
Ми ж подружжя, говорила Зоряна, коли Олег намагався сперечатися. Подружжя допомагає одне одному.
Подружжя. Смiшне слово для відносин, де одна людина існує лише як обслуговуючий персонал для професійних амбіцій іншої.
У суботу ввечері Зоряна розбирала фартух над плитою. Попередній її не влаштував тон. А Олег сидів серед хаосу, намагаючись випити чай. Чайник стояв на стільці в коридорі, бо стільниця була завалена плиткою. Цукор він знайшов у ванній. Ложки зовсім не було.
Зоря, обережно почав він, може, досить?
Чого досить? вона навіть не обернулася, приміряючи нову плитку до стіни.
Усього цього. Ремонту. Ти постійно щось переделуєш у квартирі.
І що? Мені подобається. Це мій будинок, я хочу, щоб він був ідеальним.
Він ніколи не буде ідеальним для тебе. Ти переделаєш усе, потім поїдеш на кілька майданчиків, насмотришся нового і почнеш заново.
Зоряна опустила плитку і повільно розвернулася. У її очах загорілося щось небезпечне.
І що ти пропонуєш? Жити так, коли мене всім дратує?
Я пропоную жити нормально! Як нормальні люди. Ходити в кіно. Вечеряти разом. Розмовляти про щонебудь, окрім швів і затирки. Ти взагалі памятаєш, коли ми востаннє кудись виходили удвох?
У мене робота.
Тепер у тебе немає роботи! Ти сам собі її придумав!
Це не вигадана робота, Олеже. Це називається «покращувати житлові умови». Дехто в цьому розбирається.
А деякі просто хочуть жити. Не на будовелі, не в пилу, не в режимі «принесипринеси». Жити з дружиною, яка памятає, що у неї є чоловік.
Зоряна скрестила руки, наче захищаючись.
Ти просто не розумієш. Ти програміст, сидиш у затишному офісі, стукаєш по клавішах. А я створюю щось руками. Щось реальне. Що можна доторкнутись. І коли бачу, що можу зробити краще роблю краще.
За рахунок усього іншого!
Якщо тебе це не влаштовує нікого не тримає.
Вона сказала це майже недбалим тоном, ніби мова йшла про незручне крісло, яке можна викинути і замінити. Олег замовк. У цій фразі було все вся їхня проблема, стиснута в сім слів. Для Зоряни це була опція. Не обовязок, не чоловік, не кохана людина просто опція, яку можна відключити, якщо заважає.
Знаєш, підняв він джинси, стрискаючи пил будівельний, може, ти права.
В чому?
У тому, що мене дійсно ніщо не тримає.
Вони дивились один на одного серед завалів плитки, мішків з клеєм і решток колись будівельної кухні. І обидва розуміли, що ця сварка не про ремонт. Вона про те, що їхні ритми життя давно розбіглись і більше не перетинаються ніде, окрім поштової адреси.
Розлучення оформили за три місяці. На диво мирно. Ділити було нічого.
Олег ходив по своїй новій квартирі маленькій, але чистій, без жодного мішка цементу в кутку і не міг повірити в тишу. Ніхто не свердлив. Ніхто не стукає. Ніхто не вимагає терміново привезти герметик, бо старий закінчився.
Він міг планувати. Вперше за три роки він точно знав, що робитиме ввечері. Але чогонебудь не вистачало. Здавалось, у грудях була дірка, яку неможливо заповнити.
Так пройшло майже два роки.
Чув новини? подзвонив у пятницю ввечері Дмітро, старий приятель. Про твою колишню?
Олег напружився. Вони розлучились, і відтоді він старався уникати будьякої інформації про Зоряну.
Які новини?
Вийшла заміж Вікторія. Нещодавно.
Швидко вона.
Ага. І знаєш за кого? Дмітро зробив театральну паузу. За плиточника, уявляєш?
Олег хихнув.
І як вони?
Кажуть, світяться обидва. По обєктах мотаються разом, бригада з двох людей. Ідеальний тандем.
Після цього Олег довго думав, що Зоряна знайшла когось, хто говорить з нею однією мовою. Когось, для кого відхилення в півтора міліметра теж трагедія. Когось, хто розуміє різницю між епоксидною та цементною затиркою не тому, що йому пояснили, а тому, що сам знає. Те, що до зубного скреготу дратувало Олега, стало фундаментом чужих стосунків. Дивно.
Три місяці потому він випадково зустрів їх у супермаркеті. Просто зайшов за продуктами після роботи, взяв кошик і попрямував до молочного відділу, коли замовк.
Зоряна стояла біля холодильників з йогуртами. Поруч був чоловік приблизно її віку, широкоплечий, з руками, явно звиклими до важкої праці. Вони щось обирали, бились у півголосу і сміялися. Зоряна штовхнула його плечем, він у відповідь ткнув її пальцем у бок, вона викрикнула і відскочила.
Вони виглядали, як підлітки, як закохані підлітки, яким байдуже, що навколо, бо весь світ звузився до однієї людини поруч.
Зоряна виглядала іншою. Не втомленою, не роздратованою, а живою. Така, якою Олег памятав її на самому початку, коли вони лише познайомились.
Олег спохмурився, тихо поставив кошик на підлогу і вийшов, ніщо не купивши.
У машині він усміхнувся. Вони з Вікою просто не підходили один одному. Їхній розлучення було неминучим.
Олег завів мотор.
Якщо Вікторія знайшла свого чоловіка, то і я знайду свій.
Густий туман, що огортав життя Олега після розлучення, нарешті розвіявся.
