Запізнюся, у нас на будівництві справжній хаос, голос Олеся звучав приглушено, на фоні гуділа кутова шліфмашина. Чи чуєш мене взагалі?
Чую, відповів Єгор, переставив телефон до іншого вуха. Не чекатимеш мене на вечерю?
Не чекай. Можливо, і не приїду, строки горять.
Добре.
Короткі сигнали. Ось так завжди.
Єгор поставив телефон на кухонний стіл і поглянув на каструлю з охолоджуваним борщем. Готував на двох за звичкою, хоча давно треба було відмовитися. Олеся працювала плиточницею, її графік нагадував електрокардіограму: то різкі сплески активності, то довгі рівні. Півроку вона мчала з обєкта на обєкт, укладаючи дорогий керамогранит у чужих квартирах, заробляючи гроші, які Єгор тихо заздрив. А потім півроку спокою, коли замовлень не було і вона сиділа вдома.
Обидва режими були нестерпними посвоєму. Коли Олеся працювала, вона зникала. Фізично, емоційно, ментально цілком. Її відправляли о сьомій ранку, а повертали після півночі, якщо взагалі повертали. Іноді ночувала прямо на будівельних майданчиках, бо «чому бігати тудисюди, коли в шостій знову працювати». Єгор вечеряв один, дивився серіали, ліг у холодну порожню постіль. Єдине нагадування про шлюб свідоцтво про шлюб, заховане в папці з документами.
Він спробував підрахувати, скільки спільних вечерь у них було за останні три місяці. Отримав чотири. Чотири!
А справжній ад починався, коли робота закінчувалась. Олеся поверталася додому. Здавалось, радій: дружина поруч, можна нарешті бути разом. Не тут-то було. За півроку, мчачи по чужих квартирах, вона насмотрілася стількох дизайнерських рішень, що власна оселя її дратувала. Олеся розглядала плитку у ванні ту саму, яку сама уклала два роки тому і її око миготіло.
Це ж кошмар, бормотала вона, проводячи пальцем по швах. Як я могла таке допустити? Відхилення на півтора міліметра. Півтора міліметра, Єгоре!
Єгор, який не відрізняв би півтора міліметра від п’ятнадцяти, ввічливо кивнув.
Потім починалося. Спочатку вона «просто подивиться, чи можна щось виправити». Потім «візьму одну плитку, заміню, і все». Потім «як вже почала, треба переделати всю стіну, інакше нема сенсу». А коли Єгор приходив з роботи, виявляв, що ванна вже не існує лишилися голі стіни, купа будівельного сміття і жінка в респіраторі, що щасливо перемішує клей.
За три роки шлюбу вони пережили чотири ремонти ванної, три кухонь і один коридору.
Замовлення було завершено вчасно. І знову настало затишшя в роботі. Але не для Єгора.
Привези мені крихти для плитки, зателефонувала Олеся, коли Єгор був на роботі. І затирку сіру, я надішлю назву.
Я на роботі.
Тоді за обідом зайди. Мені треба встигнути до вечора цей кут довести.
Гаразд.
«Привези», «забери», «замов», «допоможи» Єгор перетворився на кур’єра, вантажника й підручного робітника в одному. Олеся сиділа вдома, виходячи лише в будівельний магазин за матеріалами, іноді тричі на день, бо «я ж не знала, що цієї затирки не вистачить».
Вона постійно була втомленою. Від ремонту, який сама ж сама ініціювала. Вечірньою Єгор знаходив її на кухні брудну, измотанину, з пилом від плитки в волоссі і вона дивилась на нього порожніми очима.
Ужинаєш?
Пізніше. Сил немає.
Сил у неї не було ні на розмову, ні на спільний фільм, ні на близькість. Єгор потрібен був лише, щоб принести валік, коли їй самому ледве бракувало сил встати, чи підняти мішок цементу з машини, чи тримати рівень, поки вона вирівнює ряд.
Ми ж подружжя, говорила Олеся, коли Єгор намагався посперечатися. Подружжя допомагає одне одному.
Подружжя. Смішне слово для стосунків, де одна людина існує лише як обслужливий персонал для професійних амбіцій іншої.
У суботу ввечері Олеся розбирала фартух над плитою. Попередній її не сподобався кольором. А Єгор сидів у хаосі кухні, намагаючись випити чай. Чайник стояв на табуреті в коридорі, бо стільниця була завалена плиткою. Цукор він знайшов у ванній. Ложки не знайшов взагалі.
Олесько, почав він обережно, може, вже досить?
Що досить? вона навіть не обернулася, підбираючи чергову плитку до стіни.
Усього цього. Ремонту. Ти постійно щось переделуєш у квартирі.
І що? Мені подобається. Це мій дім, я хочу, щоб він був ідеальним.
Він ніколи не буде ідеальним для тебе. Ти переділиш усе, потім поїдеш на кілька обєктів, насмотришся нового і почнеш знову.
Олеся приклала плитку і повільно повернулася. У її очах зявилось щось небезпечне.
І що ти пропонуєш? Жити так, коли мене все дратує навколо?
Я пропоную жити нормально! Як нормальні люди. Ходити в кіно. Вечеряти разом. Розмовляти про щось, крім швів і затирки. Ти памятаєш, коли ми востаннє кудись виходили удвох?
У мене робота.
Ти зараз не маєш роботи! Ти сама собі її вигадала!
Це не вигадана робота, Єгоре. Це називається «покращувати житлові умови». Дехто в цьому розбирається.
А дехто просто хоче жити. Не на будмайданчику, не в пилу, не в режимі «дайпринеси». Жити з дружиною, яка памятає, що в неї є чоловік.
Олеся скрестила руки, ніби захищаючись.
Ти просто не розумієш. Ти програміст, сидиш у затишному офісі, клацаєш клавіші. А я створюю щось руками. Щось справжнє. Що можна потримати. І коли бачу, що можу зробити краще роблю краще.
За рахунок всього іншого!
Якщо тебе це не влаштовує нікого не тримає.
Вона сказала це майже невимушено, ніби мова йшла про незручне крісло, яке можна викинути і замінити. Єгор замовк. У цій фразі було все вся їхня проблема, стиснена в сім слів. Для Оліси це була опція, не необхідність, не чоловік, не кохана людина просто перемикач, який можна вимкнути, якщо заважає.
Знаєш, підняв він джинси, відряхуючи їх від будівельного пилу, можливо, ти права.
У чому?
У тому, що мене дійсно ніщо не тримає.
Вони дивились один на одного серед завалів плитки, мішків з клеєм і залишків колишньої кухні. І обидва зрозуміли, що ця сварка не про ремонт. Вона про те, що їхні ритми життя давно розійшлися і більше не перетинаються ніде, крім поштової адреси.
…Розлучення оформили за три місяці. На диво мирно. Ділити було нечого.
Єгор ходив по новій квартирі маленькій, але чистій, без жодного мішка цементу в кутку і не вірив у тишу. Ніхто свердлив. Ніхто стукав. Ніхто не вимагав терміново привезти герметик, бо старий закінчився.
Він нарешті міг планувати. Вперше за три роки точно знав, що робитиме ввечері. Але чогось не вистачало. Наче в грудях була дірка, яку неможливо заповнити.
…Минуло майже два роки.
Чув новини? подзвонив Димко, старий приятель, у пятницю ввечері. Про твою колишню?
Єгор напружився. Вони розлучились, і відтоді він ретельно уникав будьякої інформації про Олю.
Які новини?
Вона одружилася. Недавно.
Швидко?
Так. І знаєш, за кого? Димко зробив театральну паузу. За плиточника, уявляєш?
Єгор посміхнувся.
І як вони?
Кажуть, щасливі. По обєктах мчать удвох, бригада з двох людей. Ідеальний тандем.
Після довгої розмови Єгор зрозумів, що Олеся знайшла того, хто говорить з нею однією мовою. Того, для кого відхилення в півтора міліметра теж трагедія. Того, хто розрізняє епоксидну і цементну затирку не тому, що йому пояснили, а тому, що він сам це знає.
Те, що доводило Єгора до зубного скреготу, стало фундаментом чужих стосунків. Дивно.
Три місяці потому він натрапив на них у супермаркеті. Просто зайшов за продуктами після роботи, взяв кошик і підбіг до молочного відділу.
Олеся стояла біля холодильників з йогуртами. Поруч чоловік її віку, широкоплечий, з руками, звиклими до важкої роботи. Вони щось вибирали, обговорювали вголос і сміялися. Олеся підштовхнула його плечем, він у відповідь підстегнув її в бік, вона вигукнула і відскочила.
Вони виглядали як підліткизакохані, яким все інше не важливо, бо весь світ звужується до одного поруч. Олеся виглядала іншою. Не втомленою, не ізмученою, не пустою в погляді. Живою, такою, якою Єгор памятав її на самому початку знайомства.
Єгор спотіхався, тихо поставив кошик на підлогу й вийшов, нічого не купивши.
У машині він усміхнувся. Вони з Олею просто не підходили одне одному. Їхній розрив був неминучим.
Він завів мотор.
Якщо Олеся знайшла свого чоловіка, то й я знайду своє щастя.
Туман, що обгортав життя Єгора після розлучення, нарешті розвіявся. Той, хто вмить відпустить чужі очікування, відкриває дорогу до справжньої свободи і спокою.
