Був повільний вівторковий день, коли він зайшов — пан Богдан, наш тихий постійний відвідувач. Він завжди сидів біля вікна з газетою, замовляв одне й те саме: каву по-чорному і шматочок лимонного кексу. Майже ніколи не балакав, але завжди посміхався тепло і залишав щедрі чайові. Всі його знали, хоч і мало що про нього знали.
Але того дня щось було не так.
Він увійшов у випраному сорочці й старенькому краватці. Волосся акуратно зачесане, а в руках тримав маленьку святкову шапочку й коробочку, обгорнену в блакитний папір. Виглядав схвильованим, навіть трохи нервував.
Я привітав його за стійкою з усмішкою. «Як завжди, пане Богдане?»
«Сьогодні — ні», відповів він, і в очах йому грали блискітки. «Можна столик на шість осіб?»
Я кліпнув. «На шість?»
«Так», сказав він, поглянувши на годинник. «Прийде моя родина. У мене сьогодні день народження».
Це мене вразило. Мабуть, тричі привітав його, щоб приховати здивування. Посадив його за найбільший стіл у кутку. Він розставив шапочки на кожному місці, розклав паперові тарілки й святкові дуднички, які приніс із собою. Навіть свічку підготував, щоб встромити у кексик.
Приніс йому каву за мій рахунок і спостерігав, як він поглядає на годинник. Знову. І знову.
Хвилини минали. Потім година.
Він усміхався, ковтав каву, але в очах вже читався розпач. Шапочки лишалися недоторканими. Коробочка — не розгорнутою. Кексик — недогризеним.
У кав’ярні було так тихо, що всі помітили. Наші постійні, бариста, навіть підліток, що робив уроки в кутку — усі кидали краєм ока на його самотнє свято.
Я наважився запитати: «Пане Богдане, хочете, я подзвоню комусь? Може, родина запізнюється?»
Він похитав головою. «Ні, ні… певно, вони просто… затрималися».
Він усміхнувся, але цього разу очі не посміхалися.
Тоді Оксана, одна з офіціанток, прошепотіла до мене: «Ми не можемо просто так залишити його».
І ми не залишили.
Почалося з неї. Вона схопила святкову шапочку, натягнула на голову й підійшла до нього: «Місце для ще одного гостя?»
Пан Богдан здивовано кліпнув, а потім засміявся. «Звичайно, дівчино. Чим більше, тим веселіше».
Тоді наш бариста, Денис, приніс великий шматок шоколадного торта з вітрини й запалив справжню свічку. «Вибачте за кексик, але ви заслуговуєте чогось грандіознішого».
Незабаром до столу приєдналися троє відвідувачів — один навіть включив «Happy Birthday» на телефоні. Хтось дістав з сумки сопілку й підграв. Уся кав’ярня підхопила.
«Щастя, здоров’я, добра вам…»
Пан Богдан виглядав переповненим емоціями. Спочатку мовчав, лише витирав очі й дивився на цих незнайомих людей, які співали для нього.
«Я… не знаю, що сказати», — прошепотів він.
Оксана присіла поруч: «Скажіть, що загадаєте бажання й здуєте свічку».
Він посміхнувся, на хвилину заплющив очі й подув.
Сміх, оплески й радісні вигуки наповнили зал. Наступну годину ми святкували так, наче це було свято року. Пан Богдан розповідав історії — про службу у флоті, про покійну дружину, що вміла готувати найсмачніший пиріг, про те, як влаштовував величні свята для своїх дітей, коли вони були маленькі.
А потім сказав те, що змусило всіх замовкнути:
«Я думав, що старіти — означає зникати. Що люди тебе забудуть. Але сьогодні… сьогодні ви змусили мене відчути, що я ще існую».
Він розгорнув коробочку, де лежали шість маленьких фігурок, які він вирізьбив власноруч — кожна унікальна. «Вони були для моїх онуків. Але раз вони не прийшли… може, вони призначені для когось іншого».
Він подарував їх усім, хто сидів за столом. Кожній фігурці супроводжував маленький листок, який він підготував для онуків.
Оксані: «Тій, чия усмішка робить світ теплішим».
Денису: «Чоловікові, який варить не лише каву, а й доброту».
Підлітку, що приєднався останньою: «Мрійниці — нехай твоє серце завжди вірить, що навіть незнайомці можуть стати родиною».
І мені теж дісталося:
«Тому, хто помітив — дякую, що побачив мене».
Досі тримаю її на полиці за касою.
Тієї ночі, коли ми вже зачинили заклад, я знайшов неоплачений рахунок пана Богдана. Він непомітно пішов серед галасу, але залишив серветку з написом:
«Ви подарували мені найкращий день народження за останні десятиліття. Дякую, що нагадали — я ще маю значення».
Зранку він знову зайшов. Те саме місце. Та сама кава. Жодних шапочок, але щось у ньому змінилося. Плечі розпрямилися, очі сяяли.
Після того дня він став більш говірким. Розповідав історії. Частіше сміявся. Через кілька тижнів навіть почав допомагати у бібліотеці на заняттях для діЧерез місяць до кав’ярні прийшли його діти з онуками, але в той день він вже сидів за своїм улюбленим столиком не один — поряд сміялися нові друзі, які тепер стали йому родиною.
