Ніколи не думав, що пять хвилин чекання можуть перевернути життя догори дриґом. Але саме так і було, хоча все виглядало якось дивно, ніби це снилося не мені.
Ця химерія почалась три роки тому. Вперше я помітив її з далеку, ніби через туман стара жінка у світло-зеленому пальті кудись поспішала, займаючи всю зупинку. А може мені наснилась ця поспішність? Вона шкандибала з палицею, старанно махаючи рукою так, ніби цим могла вирватися з невидимого павутиння.
Я загальмував, хоча дорога хвилюючись вилась у далечінь.
Дякую, синку, задихано промовила старенька, вхопившись за поручень, ніби гілку серед осіннього дощу. Ці кістки вже не ті, що колись
Не хвилюйтесь, сідайте, відповів я, а слова летіли, як осіннє листя.
З того дивного ранку вона почала зявлятися у моєму автобусі вівторками й пятницями. То в лікарню на перевірку, то до сестри, яка, здавалось, жила десь у паралельному світі. Але завжди зявлялась на зупинці саме тоді, коли я вже запускав двигун.
Другого разу я знову побачив у дзеркалі її рухи, дивні й повільні, а колега тихо забурмотів:
Їдьмо, вже спізнюємось.
Та я поглянув у бік шовкової зелені її пальта.
Почекаємо, прошепотів я.
Через тебе премію уріжуть
Та й нехай.
Вона піднімалася в автобус, посміхалася очима, в яких танули відблиски сонця, і шепотіла:
Ти справжній янгол, синку.
Це стало дивною традицією: кожного вівторка і пятниці я чекав її, і якщо її не було, дивився у порожній кут, де тремтів хтось невидимий. Пів хвилини. Хвилину. Дві. І все місто чекало разом жодної скарги, хіба що діти, виглядаючи з вікон, вигукували:
Ось-ось, вона вже йде!
Згодом вона почала приносити мені домашнє печиво.
Внучка Одарка готувала, хитро жартувала старенька, хоч я й сумнівався.
Та одного липневого ранку її не було. Ані у пятницю, ані вівторка опісля. Місяць розтікався, як молоко, а зупинка ставала все більш самотньою.
Напевно, хворіє, зітхнула одна з постійних пасажирок. Вік дається взнаки…
Три тижні і от вона знову зявилась, майже як фантом, тепер із ходунками. Я вийшов їй назустріч.
Вам не боляче?
Очі її блищали й розпливалися слізьми, як вода на склі.
Я лежала в лікарні, таке вже з віком буває Та сказала доньці: мушу ще раз проїхатись твоїм автобусом.
Я допоміг їй піднятись. Увесь автобус вибухнув оплесками.
Минулого вівторка я востаннє кермував цією маршруткою. Тридцять років роботи і тут, на останній зупинці, зібрався натовп: пасажири, сусіди, продавець з овочевого кіоску.
Тримали плакат:
«Дякуємо! Ви нас навчили, що доброта не боїться чекати.»
Я вийшов зовсім розгублений. Вона, похитуючись та спираючись на онуку Одарку, підійшла й міцно обійняла:
Ти чекав на мене так багато разів Тепер ми чекаємо на тебе.
Були промови, була дошка у руках. Оголосили: зупинка «Того, хто завжди чекає».
Я почув, як мій голос дрижить, коли сказав:
Я я просто чекав. Нічого особливого.
Хтось закричав з натовпу:
Та все це особливе! У цьому місті всі біжать, а ти зупиняєшся!
Оплески. Запах літа і шум річки за спиною.
Ввечері, розповівши про все дружині, почув у відповідь:
За це я тебе й кохаю. У цьому шаленому світі ти завжди знаєш, коли час зупинитись.
Я поставив ту саморобну табличку поруч із фотокартками дітей. Але найдорожче тримаю на серці не табличку, а її погляд та стиха вимовлене: «Дякую, синку.»
Кажуть, я зробив щось неймовірне. Я лише чекав.
І зараз мені сниться: може, найважливіше це вміти зупинитись і дочекатись іншого, навіть якщо весь світ кричить рушай швидше.
