Ніколи не забуду того дня, коли знайшла плачучу дитину у візочку біля дверей сусідки Ліни. Вона була така ж здивована, як і я.
Побоюючись найгіршого, я подзвонила в поліцію, сподіваючись, що знайдуть батьків малюка. Але дні минали, тижні і ніхто не зявлявся.
Зрештою ми з чоловіком усиновили дитину й назвали її Софійкою.
Вісім років ми були щасливою сімєю аж поки мій чоловік не помер, і я залишилася сама з вихованням Софійки. Попри біль, ми разом знаходили радість.
Але я й уявити не могла, що через тринадцять років після появи Софійки в моєму житті, перед моїми дверима зявиться її рідний батько.
Це був звичайний вівторок. Один із тих днів, коли все зливається в рутину і пролітає непомітно. Я щойно закінчила прибирати після вечері, руки ще пахли часником і томатною пастою, коли дзвінок у двері перервав тишу. Я нікого не чекала. Рідні й друзі знали, що ввечері я люблю спокій, тому це було дивно.
Я відчинила двері і передіною стояв чоловік. Його напружена постава й те, як він нервував край піджака, видавали, що він не звик до таких несподіваних візитів. Карий погляд миттєво привернув мою увагу, і мене охопило дивне почуття знайомості, хоча я не могла зрозуміти, звідки.
«Вибачте за турботу», промовив він, і голос його тремтів. «Ви Ви Лариса Шевченко?»
Я кивнула, все ще не розуміючи, з ким маю справу.
«Так, це я. Чим можу допомогти?»
Чоловік ковтнув, міцніше стиснувши піджак, ніби він тримав його разом.
«Гадаю Ви, можливо, мати Софійки.»
Я кліпнула очима. Здавалося, я нічого не почула.
«Що? Що ви сказали?» збентежено перепитала я.
«Я Дмитро. Я я біологічний батько Софійки.»
На мить я завмерла. Ніби земля пішла з-під ніг. Софійка. Моя Софійка. Дитина, яку я виховувала з немовляти, яку любила всім серцем. Я намагалася осмислити почуте, але думки не встигали за емоціями. Розум підказував, що треба відповісти, але почуття затопили мене.
«Батько Софійки?» прошепотіла я.
Дмитро кивнув, у його очах були надія й каяття.
«Я знаю, це шок. Але я шукав її роками. Тоді я помилявся Але тепер просто хочу побачити її. Хочу виправити те, що можна.»
У мені спалахнув гнів як він сміє просто зявитися? Після стількох років він просто хоче увійти в її життя?
Я схрестила руки й відступила.
«Дмитре, не знаю, що ви хочете, але в Софійки вже є сімя. Я її мати вже більше десяти років. Ми багато пережили. Але ми сімя. І ми збудували щасливе життя.»
Він здавався зламаним, погляд помякшав.
«Я не хотів залишати її. Я був молодим, злякався, не був готовий. Але я шкодую. Не можу змінити минуле, але хочу бути частиною її майбутнього.»
Серце билося так сильно, ніби його чули по всьому будинку. Думи металися: дозволити йому побачити Софійку? А якщо вона не захоче? А якщо це лише завдасть їй болю? Я згадала, як ми боролися за наше маленьке щастя, і не була впевнена, чи готова ділитися ним з кимось із минулого.
Але в Дмитра було щось щире. Він прийшов не забирати він прийшов знайти мир. Я відступила й тихо сказала:
«Зайдіть. Але нам треба поговорити.»
Дмитро увійшов і обережно сів на диван. Я принесла каву, і ми довго мовчали, перш ніж я заговорила.
«Чому зараз? Чому не раніше?»
Він заворушився й склав руки.
«Я думав, що зможу забути. Жити далі. Але не вийшло. Кілька місяців тому я дізнався, де вона. Відтоді збирав мужність.»
Він замовк, і я побачила, як тяжко на ньому лежить минуле.
«Я не хотів брехати їй. Просто не знав, чи маю право так зявлятися.»
Я довго дивилася на нього. Він дійсно шкодував чи ні?
«Все має ставатися поступово. Спочатку я поговорю з Софійкою. Вона нічого про тебе не знає. Це буде шок для неї. У неї вже є своє життя, Дмитре. І я не дозволю нікому його зруйнувати.»
Він швидко кивнув.
«Я розумію. Я нічого не вимагаю. Просто хочу, щоб вона знала, хто я. Якщо вона не захоче мене я прийму це.»
Я не знала, чого очікувати. Я не готувала Софійку до цього. Мені й на думку не спадало, що її біологічний батько може повернутися. Як вона відреагує? Розізлиться? Відчує, що її зрадили?
Того вечора, після довгих вагань, я нарешті розповіла їй. Вона вечеряла, крутячи виделку в пальцях, коли я обережно почала:
«Софійко, нам треба поговорити.»
Вона підняла брови, помітивши серйозність у моєму голосі.
«Що трапилося, мамо?»
«Сьогодні приходив чоловік. Дмитро. Він сказав що він твій біологічний бать
