Не відпущу тебе
Коли Оксана продала квартиру в Києві та переїхала в село, де купила невеличку хатку, ніхто з місцевих не міг зрозуміти, навіщо їй це. Але з часом вона стала своєю. Її почали звати ласкаво — Осею. У хаті у Осі оселився рудий кіт Барсик, який спочатку дивився на село з підозрою, ніби не вірив, що більше не побачить міського балкона. А потім освоївся — на ґанку, у садку, навіть на грядках.
Сусідка через дорогу, Марія, прийняла Оксану як рідну. Допомагала з городом, приносила розсаду, ділилася соліннями. Жінки стали справжніми подругами: довгі вечори з чаєм та розмовами, обмін рецептами, в’язання під старі пісні, життя текло тихо й тепло.
Але все змінилося, коли одного дня Оксані подзвонив син.
— Мам, Ганна вагітна. Ми з Лізою їдемо на пару років до Польщі за контрактом. Ганна залишається сама. Ти нам дуже потрібна… Переїжджай до міста.
Оксана заніміла. Її онука — вагітна? Її кличуть назад у ту саму квартиру, звідки вона втекла, щоб нарешті жити для себе? Вона спробувала відмовитися:
— Сину, яка з мене помічниця? У мене тиск, мені вже за шістдесят…
— Мам, ти будеш у своїй же хаті. Просто Ганні потрібна опора. Ми не наполягаємо… Просто подумай.
Оксана подумала. Поїхала до міста. І повернулася звідти зовсім збитою. Онука справді вийшла заміж, чекала дитину. Квартира була запущенаю. Стомлена, Оксана викликала «швидку» — підскочив тиск. У той момент вона зрозуміла: вона більше не витримає такого ритму. Не її це.
Марія відразу все зрозуміла. Коли наступного дня Оксана повернулася в село за речами й сказала, що продала дім, що від’їжджає назавжди, у Марії в очах спалахнуло.
— Не відпущу тебе, чуєш? — прошепотіла вона, міцно обіймаючи подругу. — Нікуди не поїдеш.
— Що ти… — злякалася Оксана. — Не жартуй так.
Марія побігла до машини, сунула водієві гроші, щось сказала. Таксі розвернулося й поїхало, залишивши за собою лише пил на дорозі.
— Мар’я, що ти робиш?! Мене ж чекають! — скрикнула Оксана, не вірячи у те, що відбувається.
— Слухай. Я тобі не рідня, але за п’ятнадцять років ми стали ближчими, ніж твоя родина. Де вони були, коли ти тут обживалася? Коли картоплю садила, коли грядки копала? А тепер їм зручно, щоб ти борщі варила й дитину годувала?
— Але вони ж мої… — прошепотіла Оксана.
— А ти — чия? Тобі що, життя закінчити лише в ролі прислуги при молодій родині? Ти маєш право бути щасливою. Хоч на пенсії. А лікарі… Та й що? У нас у районі не гірше. А в місто поїдеш — в гості.
Оксана довго мовчала. А потім тихо сказала:
— Мій дім тепер не мій… Вони вже підписали договір.
— Ну й нехай. Мій сад тобі не чужий. Живи в мене. Поживеш — розберемося.
І Оксана залишилася. Син з невісткою поїхали. Онука народила сина. Усе в неї було добре. Оксана навідувала їх, вони приїжджали в село, жили у неї у Марії. А потім сталося несподіване: сім’я, що купила її дім, з’їхала на ПМЖ до іншого міста і запропонувала Оксані пожити в хаті й доглядати ділянку.
Так почався новий етап. Восени — у Марії. Весною — у своїй колишній хаті. А коли онук Ганни підріс, Оксана стала частіше їздити в місто в гості.
Одного разу, влітку, Ганна приїхала в село. У руках — документи.
— Бабусю, тримай. Це твій дім. Знову твій. Ми викупили його.
— Що?! — не повірила Оксана. — Але як… Романи…
— Поїхали. Ми домовилися. Усе по закону. Дім оформлений на мене. Але він твій. Бо ти — моє все.
Сльози покотилися Оксаниними щоками. Поруч стояла Марія, стримуючи тремтіння в голосі:
— Я знала, що вона тобі подарунок готує. Не ображаюсь. Усе правильно.
Ганна обійняла бабусю:
— Ми тобі не сказали відразу… Хотіли здивувати. І знаєш що? Скоро у тебе буде правнучка. А значить — тобі знову потрібен город, ягоди й альтанка під яблунею.
— Тоді ходімо переносити речі, — засміялася Оксана крізь сльози. — У нас сьогодні справжнє свято…
А маленький Данило, який плескався з лійкою серед квітів, не мав сумнівів: щастя — це коли всі поруч. І у бабусі знову є її дім. І її життя.
