**Щоденник Ганни**
Після роботи зайшла в крамницю. Готувати не хотілося, але ж треба годувати Соломійку. Взяла пачку локшини та ковбаски. Донька змалку обожувала їх більше за будь-які інші страви. Ще купила пакет молока та батон.
Біля каси зібралася невеличка черга. Попереду стояв дужчастий чоловік у чорній куртці та в’язаній шапці з помпоном. «Невже молодий, а в такій шапці ходить? Мабуть, кохана дружина зв’язала. Оце так — жінка вміє спотворити чоловіка, щоб інші й не дивилися. Хоча… цікаво, яке в нього обличчя? Мабуть, дитяче до непристойності», — подумала вона, вдивляючись у яскраво-різнобарвну шапку.
Чоловік обернувся, відчувши її погляд. Вона швидко відвела очі. «Ні, дурнем не виглядає», — змінила вона думку. Він знову глянув на нею.
— Ви мені оту шапку поглядом прожерте, — сухо сказав.
— Та чого там дивитися. Більше робити нічого, — буркнула Ганна.
Черга не рухалася. Всередині клекотів роздратування. І ця шапка… Хотілося кинути продукти та піти геть, але ж інших крамниць поблизу не було. «Чому завжди, коли в черзі чоловіки, то стоїш вічність? Зараз почне вибирати цигарки: “Дайте ті, що з синьою смужкою. Немає? То тоді з білим дизайном”. — Ганна іронічно уявила його голос. — Потім довго шукатиме гроші в кишенях. Наче не можна наперед приготувати…»
Так і сталося. Чоловік біля каси задрав куртку й почав витягувати з тісних джинсів дріб’язок. Ганна гучно зітхнула.
— Поспішаєте? Проходьте, — запропонував «В’язана шапка» і відступив.
Вона переступила на його місце. Чоловік нарешті знайшов потрібну суму, склав покупки в пакет і пішов.
Ганна почала шукати картку в сумці, але марно.
— Жінко, ну можна ж швидше? Чи не можна гроші наперед готувати? — сердито почулося з черги.
— Що, картку загубили? — з єхидством запитав «В’язана шапка».
Вона ігнорувала його, продовжуючи ритися в сумці.
— Я заплачу, — сказав він касирці.
— Не треба! — вигукнула Ганна, нарешті знайшовши картку. — Ось, знайшла. Вибачте.
Вона схопила пакет і швидко вийшла. «Що зі мною? Ну шапка й шапка. Хай носить. Стала злою, нервозною».
Дорогою додому вона безкінечно розмовляла сама з собою: «Все через нього. Та ж жили добре… Чи мені так здавалося? Пішов до молодої дурниці, яка від нього завагітніла. “Чесний” — одружився. А тепер донька росте без тата. А мені вже скоро сорок… Сорок! Боже, як багато…
Квартиру залишив — і на тім дякувати. Чому ми, жінки, мучимося через них? Всі однакові. Одиниці не зраджують, або ж роблять це обережно, не кидаючи сім’ю. В сорок їх тягне на молоду кров. А нам як жити?»
В під’їзді хотіла викликати ліфт, але він із скреВони пливли на південь потягом, і коли море заблищало за вікном, Ганна відчула, що більше ніколи не буде сама.
